Правомірне обмеження права на свободу пересування: міжнародно-правові стандарти та практика Європейського суду з прав людини

Abstract

Статтю присвячено аналізу актуальних питань обмеження права на свободу пересування. Право на свободу пересування– одне з фундаментальних прав людини у демократичному суспільстві та відповідно невід’ємна частина міжнародного механізму захисту прав людини. Водночас право на свободу пересування не є абсолютним та супроводжується певними обмеженнями, необхідними для забезпечення реалізації прав, свобод та інтересів інших людей, інтересів держави та суспільства. Автором проаналізовано положення міжнародно-правових актів, які закріплюють право на свободу пересування, зокрема, Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Американської конвенції про права людини (1969 р.), Африканської хартії прав людини та народів (1981 р.), Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.) та Протоколу No 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Проаналізовано гарантії передбачені у вищезазначених актах та допустимі випадки обмеження права на свободу пересування, а також виокремлено критерії при дотриманні яких таке обмеження вважатиметься правомірним: законність; наявність мети; необхідність. Автором досліджено підходи Комітету ООН з прав людини та Європейського суду з прав людини до розуміння та тлумачення згаданих критеріїв. На підставі аналізу практики Європейського суду з прав людини з питань перевірки правомірності обмеження права на свободу пересування обґрунтовано, що втручання у право на свободу пересування буде допустимим, якщо воно здійснено тільки на підставі закону, необхідне у демократичному суспільстві з легітимною метою (для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення або прав та свобод інших осіб тощо), наведено тлумачення Європейським судом з прав людини кожної з цих вимог, зроблено висновки щодо необхідності їх врахування у національній правотворчій та правозастосовній практиці.

The article is devoted to the analysis of currentissues of restriction of the right to freedom of movement. The right to freedom of movement is one of the fundamental human rights in a democratic society and, accordingly, an integral part of the international human rights protection mechanism. At the same time, the right to freedom of movement is not absolute and is accompanied by certain restrictions necessary to ensure the realization of the rights, freedoms and interests of other people, the interests of the state and society. The author analyzed the provisions of international legal acts that enshrine the right to freedom of movement, in particular, the Universal Declaration of Human Rights (1948), the International Covenant on Civil and Political Rights (1966), the American Convention on Human Rights (1969), the African Charter on Human and People’s Rights (1981), the International Convention on the Elimination of All Forms of Racial Discrimination (1965) and Protocol No. 4 to the Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. The guarantees provided for in the above-mentioned acts and permissible cases of restriction of the right to freedom of movement were analyzed, as well as the criteria for compliance with which such a restriction would be considered legitimate were identified: legality; existence of a goal; necessity. The author has researched the approaches of the UN Human Rights Committee and the European Court of Human Rights to the understanding and interpretation of the mentioned criteria. Based on the analysis of the practice of the European Court of Human Rights on issues of verification of the legality of restrictions on the right to freedom of movement, it is substantiated that interference with the right to freedom of movement will be admissible if it is carried out only on the basis of the law, necessary in a democratic society with a legitimate aim (to protect state security , public order, health or morality of the population or the rights and freedoms of other persons, etc.), the interpretation of each of these requirements by the European Court of Human Rights is given, conclusions are drawn regarding the need to take them into account in national law-making and law-enforcement practice.