Право на медіацію як соціальну послугу: проблеми реалізації в територіальних громадах України

Abstract

У статті досліджено проблеми реалізації в територіальних громадах України права на медіацію як соціальну послугу. Зауважено, що право на медіацію отримало своє нормативне відображення біля двадцяти років тому і пов’язане з розвитком в українському суспільстві соціальної політики, орієнтованої на міжнародні та європейські стандарти. Обґрунтовано, що непослідовність законодавця у сфері соціальних послуг стала однією з проблем реалізації права на медіацію. З початку на рівні підзаконно-правових актів медіацію було визнано другим етапом соціальної послуги посередництва (медіації), а на забезпечення ефективного надання даної послуги було затверджено державний стандарт (Державний стандарт соціальної послуги посередництва (медіації), 2016 р.). Прийнявши у 2019 р. Закон України «Про соціальні послуги», визнано медіацію і посередництво двома окремими «базовими» соціальними послугами, але не внесено при цьому жодних змін, які б заклали основи державного стандарту з медіації як самостійної соціальної послуги. Що ж стосується затвердженого у 2020 р. Класифікатора соціальних послуг, то у наведеному ним переліку соціальних послуг використано лише термін «посередництво» як найменування соціальної послуги, хоча термін «медіація» вжито при розкритті характеристики місця надання соціальної послуги «посередництво». Такі законодавчі суперечності, термінологічні неузгодженості впливають на роботу органів місцевого самоврядування, що зобов’язані здійснювати повноваження із забезпечення надання/надання соціальної послуги лише з підстав, у спосіб та у межах, передбачених Конституцією та законами України. Наголошено, що заявлений у державному стандарті підхід трактування медіації як другого етапу соціальної послуги посередництва (медіації) є «застарілим», адже не відповідає положенням п.п. 10, 18 ч. 6 ст. 16 Закону України «Про соціальні послуги», нівелює право на вільний вибір надавача соціальної послуги (право одразу обрати медіатора, а не посередника), а також право на забезпечення найкращих інтересів осіб/сімей, що потребують соціальної медіації. Закцентовано на проблемі низького рівня обізнаності як населення, так і посадових осіб / відповідних працівників органів місцевого самоврядування у питаннях медіації (її сутності та особливостей, медіабельності спорів, пошуку і залучення медіаторів, тощо), а також на обов’язках останніх активно інформувати населення про соціальну послугу медіацію і здійснювати консультування з питань реалізації права на її отримання.

The article examines the issues of implementing the right to mediation as a social service in the territorial communities of Ukraine. It is specified that the right to mediation was reflected in the law about twenty years ago and is associated with the development of social policy in Ukrainian society, oriented towards international and European standards.It is proved that the inconsistency of the legislator in the social services field has become one of the problems of exercising the right to mediation. From the very beginning, mediation was recognized as the second stage of the social service of intermediation (mediation) at the level of by-laws, and the State Standard was approved to ensure the sufficient provision of this service (State Standard of Social Service of Intermediation (Mediation), 2016). The Law of Ukraine, «On Social Services», adopted in 2019, recognized mediation and intermediation as two separate «basic» social services but did not make any changes that would lay the foundations for a state standard for mediation as an independent social service. As for the Classifier of Social Services approved in 2020, the list of social services provided only uses the term «intermediation» as the name of the social service. However, the term «mediation» is used to describe the place of provision of the social service «intermediation». Such legislative contradictions and terminological inconsistencies affect the work of local self-government bodies, which are obliged to exercise their powers to ensure the provision of social services only on the grounds, in the manner and within the limits provided for by the Constitution and laws of Ukraine.It is emphasised that the approach to the interpretation of mediation as the second stage of social intermediation (mediation) stated in the State Standard is «outdated», as it does not comply with the provisions of paragraphs 10, 18 of Part 6 of Article 16 of the Law of Ukraine «On Social Services», and negates the right to free choice of a social service provider (the right to choose a mediator rather than an intermediary immediately), as well as the right to ensure the best interests of individuals/families in need of social mediation.The article focuses on the problem of low awareness of both the population and officials/relevant employees of local self-government bodies on mediation (its essence and features, mediability of disputes, search and engagement of mediators, etc.), as well as on the latter’s obligation to actively inform the population about the social service of mediation and provide advice on the exercise of the right to receive it.