Католицька церква в Угорщині та східна політика Ватикану (1950–1989 рр.)

Abstract

Після Другої світової війни відбулися суттєві зміни в діяльності історичних церков в Угорщині (католицька та протестантські (реформатська/кальвіністська й лютеранська/євангелістська)), зумовлені приходом до влади лівоцентристських урядів. Згідно з даними 1949 р., римо-католиками себе ідентифікували 67,8% населення, реформатами (кальвіністами) – 21,9%, лютеранами (євангелістами) – 5,2%1. Оскільки церква як інституція стояла на заваді будівництва соціалізму, держава взяла курс на обмеження її політичної, економічної й культурнопросвітницької діяльності. Ситуація погіршилася після того, як у 1948 р. Генеральним секретарем Угорської партії трудящих (УПТ) став М. Ракоші й у країні запанувала жорстка диктатура сталінської моделі. Незважаючи на те, що 18 серпня 1949 р. Державні Збори прийняли нову Конституцію, відповідно до якої громадянам забезпечувалася свобода совісті та віросповідання, церква відокремлювалася від держави, в Угорщині відбувалися репресії проти непокірних священнослужителів. Попри утиски, гоніння та переслідування, які розпочалися на початку 1950-х років, владі не вдалося витіснити релігію з життя угорського суспільства та закрити храми. На думку дослідниці історії католицької церкви М. Балог, режим Я. Кадара (1956–1988 рр.) був золотим віком для подвійних стандартів мислення, виховання, поведінки. Діяльність церкви також стала «двоколійною»: по одній колії рухалася офіційна церква, по іншій – катакомбна, яка відхилила співпрацю з державою.