Місцеве самоврядування як політичний інститут формування резильєнтної системи охорони здоров’я України в умовах війни

Abstract

У статті здійснено політико-інституційний аналіз місцевого самоврядування як чинника формування резильєнтної системи охорони здоров’я України в умовах війни. Обґрунтовано, що децентралізація трансформувала місцеве самоврядування з адміністративного рівня надання послуг у політичний інститут, спроможний впливати на стратегічні рішення у медичній політиці. Показано, що за воєнного стану політична роль органів місцевого самоврядування зростає через поєднання управлінських, ресурсних і безпекових викликів. Місцева влада діє в умовах обмежених фінансів і кадрів, руйнування інфраструктури та підвищеного попиту на медичну допомогу, що актуалізує проблему асиметрії спроможностей громад. Проаналізовано охорону здоров’я як політично чутливу галузь, у якій місцеве самоврядування забезпечує управління комунальними закладами, визначення бюджетних пріоритетів, залучення додаткових ресурсів і координацію з державними та недержавними акторами. Доведено, що ці рішення набувають політичної ваги, впливаючи на довіру населення до публічної влади. Резильєнтність розкрито як категорію політичного аналізу, що характеризує здатність системи охорони здоров’я зберігати функціональність, адаптуватися та відновлюватися під тривалими загрозами. Наголошено, що вона є результатом взаємодії інституційних правил, політичних рішень і управлінських практик на різних рівнях. Результати засвідчують, що стійкість медичної системи визначається якістю багаторівневого врядування та координації між місцевою владою, центральними органами, військовими адміністраціями, міжнародними гуманітарними структурами й громадянським суспільством. Встановлено ключову роль місцевих політичних еліт у кризовому управлінні, мобілізації ресурсів і забезпеченні безперервності допомоги. У висновках підкреслено, що місцеве самоврядування є системоутворюючим інститутом резильєнтності охорони здоров’я в умовах війни та відбудови. Визначено пріоритети подальшого розвитку: інституціоналізація уроків воєнного періоду, інтеграція резильєнтності у місцеві стратегії та посилення управлінської спроможності громад як умови довгострокової стійкості медичної сфери і складової національної безпеки України. The article provides a political and institutional analysis of local self-government as a factor in the formation of a resilient healthcare system in Ukraine during wartime. It argues that decentralisation has transformed local self-government from an administrative level of service provision into a political institution capable of influencing strategic decisions in medical policy. It is shown that during martial law, the political role of local self-government bodies increases due to a combination of managerial, resource and security challenges. Local authorities operate in conditions of limited finances and personnel, destruction of infrastructure and increased demand for medical care, which highlights the problem of asymmetry in the capacities of communities. Healthcare is analysed as a politically sensitive sector in which local self-government provides management of municipal institutions, determination of budget priorities, attraction of additional resources, and coordination with state and non-state actors. It is proven that these decisions acquire political weight, influencing the population's trust in public authorities. Resilience is revealed as a category of political analysis that characterises the ability of the healthcare system to maintain functionality, adapt and recover under prolonged threats. It is emphasised that it is the result of the interaction of institutional rules, political decisions and management practices at various levels. The results show that the resilience of the healthcare system is determined by the quality of multi-level governance and coordination between local authorities, central authorities, military administrations, international humanitarian organisations and civil society. The key role of local political elites in crisis management, resource mobilisation and ensuring continuity of care has been established. The conclusions emphasise that local self-government is a system-building institution for health resilience in times of war and reconstruction. Priorities for further development have been identified: institutionalising the lessons of the war period, integrating resilience into local strategies, and strengthening the administrative capacity of communities as a condition for the long-term sustainability of the healthcare sector and a component of Ukraine's national security.