Арбітражна угода як підстава реалізації права на захист у світлі практики Європейського суду з прав людини

Abstract

У статті аналізуються питання реалізації права на справедливий суд, на захист та доступ до правосуддя у світлі практики Європей ського суду з прав людини, рішень Конституційного Суду України, положень національного українського законодавства. Зокрема, зна йшло детальне вивчення питання, чи є укладена арбітражна угода про передачу міжнародних комерційних спорів на розгляд і вирішення міжнародних комерційних арбітражів обмеженням конституційних прав учасників цивільного обороту. Адже, як відомо, така угода має своїм правовим наслідком виключення передбачених угодою спорів з юриcдикції державних судів, а тому, на перший погляд, існують під стави для висновку обмеження права на захист. Дослідження вказаного питання має надзвичайно важливе значення у світлі правозасто сування у процесі розгляду і вирішення спору міжнародним комерційним арбітражем та прямо впливає на остаточність та обов’язковість постановленого ним рішення. Крім цього, у статті аналізуються питання, чи є міжнародний комерційний арбітраж як вид третейських судів, що покликаний вирішувати міжнародні комерційні спори, судом у розумінні ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та її основоположних свобод, тобто чи може такий «суд» здійснювати функції правозастосування та чи будуть акти постановлені в резуль таті такого правозастосування обов’язковими для сторін, адже саме у цьому випадку можна говорити про здійснення особою права на захист та реалізацію права на справедливий суд. На основі цього автор робить висновок, що укладенням арбітражної угоди у світлі практики ЄСПЛ, Конституційного Суду України та положень міжнародних договорів України права учасників такої угоди не порушуються. Так само укладення такої угоди не можна і тлумачити як безпідставне обмеження права на захист у державному суді. Адже, добровільно укладаючи арбітражну угоду, особа або компанія за власною волею обмежує можливість вирішення спорів, які виникають із цивільних відносин у державних судах, однак саме право на захист та доступ до суду при цьому не обмежується, оскільки в такому разі спір розглядається компетентним (уповноваженим державою на вирішення відповідних спорів відповідно до закону) арбітражним (третейським) судом. При цьому особі забезпечується механізм контролю за постановленим рішенням та можливість примусового приведення рішення такого суду (арбітражу) до виконання із використанням повноважень державних органів виконавчої служби. The article analyzes the issues of the exercise of the right to a fair trial, the protection and access to justice in the light of the case law of the European Court of Human Rights, the decisions of the Constitutional Court of Ukraine, the provisions of national Ukrainian law. In particular, was studied in detail the issue of whether a concluded arbitration agreement on the transfer of international commercial disputes for consideration and resolution to international commercial arbitration constitutes the restriction of the constitutional rights of participants in civil transactions. As it is known, such an agreement has the legal consequence of excluding the disputes envisaged by the agreement from the jurisdiction of state courts, and therefore, at first glance, there are grounds to conclude that the right to a defense is restricted. Investigation of the above issue is extremely important in the light of law implementation in the process of dispute resolution and international commercial arbitration, and directly affects the finality and binding nature of the decision. In addition, the article analyzes the question of whether international commercial arbitration as a type of arbitration court, that seeks to resolve international commercial disputes, can be understood as a court within the meaning of Art. 6 of the European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, that is, whether such a “court” can exercise the functions of law implementation and whether the acts rendered as a result of such implementation are binding on the parties, since it is in this case that one can speak of the exercise of the right of defense and the exercise of the right to a fair trial. On this basis, the author concludes that the conclusion of the arbitration agreement in the light of the practice of the ECtHR, the Constitutional Court of Ukraine and the provisions of international treaties of Ukraine does not violate the rights of the parties to such agreement. Similarly, the conclusion of such an agreement cannot be interpreted as an unjustified restriction on the right to a defense in a state court. Thus, by voluntarily concluding an arbitration agreement, a person or company by their own will limits the ability to resolve disputes arising from civil relations in state courts, but the right to defense and access to court is not limited, since in this case the dispute is considered by competent (authorized by the state for the resolution of relevant disputes in accordance with the law) arbitration court. Also, the person is provided with the mechanism of control over the rendered decision and the possibility of forcibly bringing the decision of such court (arbitration) to execution using the powers of state bodies of the executive service.