Екзистенціалізм як базова модель мислення в українській літературі першої половини ХХ століття

Abstract

У статті досліджено екзистенціалізм як одну з базових моделей художнього мислення в українській літературі першої половини ХХ століття. Обґрунтовано актуальність вивчення екзистенційного дискурсу в українській літературі у контексті історичних подій, духовних трансформацій і національного спротиву. У статті наголошується на тому, що екзистенційні імпульси в українському письменстві цього періоду не були лише наслідком впливу європейських філософських шкіл, а мали органічне підґрунтя в історичному досвіді нації, позначеному війнами, революціями, репресіями, голодоморами, втратами державності й вимушеною еміграцією. Особлива увага зосереджена на тому, як екзистенційні категорії (буття, самотність, абсурд, свобода, страх, смерть, відчуження, моральний вибір) формують не лише тематичний пласт творів, а й проникають у структуру, композицію, стилістику, внутрішню логіку художнього тексту. Розглянуто філософські ідеї Серена К’єркегора, Мартіна Гайдеґґера, Жан-Поля Сартра, Альберта Камю та їхнє інтуїтивне відлуння в українському літературному процесі. Методологічною основою дослідження стали герменевтичний, імагологічний, порівняльно-типологічний і культурно-історичний підходи. Проаналізовано, як українські письменники, попри відсутність безпосередніх філософських запозичень, інтуїтивно осмислюють межові ситуації буття, формуючи образи «людини на межі». У фокусі – творчість Валер’яна Підмогильного, Євгена Плужника, Миколи Хвильового, Тодося Осьмачки, Бориса Антоненка-Давидовича як таких, що репрезентують різні аспекти екзистенційної чутливості – від релігійного пошуку сенсу до раціонального абсурду та трагічної самосвідомості. Наголошено на ролі ізоляції, вигнання, внутрішнього роздвоєння і духовного спротиву як центральних складників літературного світовідчуття. У контексті філософської думки ХХ століття стаття демонструє, що екзистенціалізм у літературі постає не просто як набір тематичних орієнтирів, а як цілісна онтологічна й естетична стратегія. Показано, що в українській літературі першої половини ХХ століття ця стратегія реалізується і як світоглядна відповідь на виклики доби, і як художній механізм вираження особистісної кризи. Наукова новизна роботи полягає в спробі інтегрувати філософське й поетологічне осмислення екзистенціалізму в національному контексті, виокремити українську модель екзистенційного письма та виявити її відмінності й паралелі із західноєвропейською традицією. Доведено, що екзистенційне мислення формувалося в українській літературі не як запозичення, а як автентична реакція на історичну та духовну кризу. Такий підхід дозволяє розглядати українську літературу цього періоду як повноцінний сегмент європейської екзистенційної традиції. The article explores existentialism as one of the fundamental models of artistic thinking in Ukrainian literature of the first half of the 20th century. It substantiates the relevance of studying existential discourse in Ukrainian literature within the con-text of historical events, spiritual transformations, and national resistance. The article emphasizes that existential impulses in Ukrainian writing of this period were not merely a consequence of the influence of European philosophical schools but had an organic basis in the historical experience of the nation, marked by wars, revolutions, repressions, famines, loss of statehood, and forced emigration. Special attention is paid to the way existential categories (being, loneliness, absurdity, freedom, fear, death, alienation, moral choice) shape not only the thematic dimension of literary works but also permeate their structure, composition, stylistics, and internal logic. The article examines the philosophical ideas of Søren Kierkegaard, Martin Heidegger, Jean-Paul Sartre, and Albert Camus and their intuitive resonance within the Ukrainian literary process. The methodological framework of the research includes hermeneutic, imagological, comparative-typological, and cultural-historical approaches. It analyzes how Ukrainian writers, despite the absence of direct philosophical borrowings, intuitively comprehend the limit situ-ations of existence, creating images of the «man on the edge». The focus is on the works of Valerian Pidmohylny, Yevhen Pluzhnyk, Mykola Khvylovy, Todos Osmachka, and Borys Antonenko-Davydovych, who represent various aspects of existen-tial sensitivity – from religious quests for meaning to rational absurdity and tragic self-awareness. The roles of isolation, exile, inner split, and spiritual resistance are emphasized as central components of literary world perception. Within the context of 20th-century philosophical thought, the article demonstrates that existentialism in literature appears not merely as a set of thematic guidelines but as a holistic ontological and aesthetic strategy. It shows that in Ukrainian literature of the first half of the 20th century, this strategy is implemented both as a worldview response to the challenges of the era and as an artistic mechanism for expressing personal crisis. The scientific novelty of the article lies in the attempt to integrate philosophical and poetics-based interpretations of existentialism in the national context, to distinguish a Ukrainian model of existential writing, and to identify its differences and parallels with the Western European tradition. It is argued that existential thinking in Ukrai-nian literature was formed not as a borrowed phenomenon but as an authentic response to historical and spiritual crisis. This approach allows us to consider Ukrainian literature of this period as a full-fledged segment of the European existential tradition.