Типологія катарсису: історико-філософські витоки й сучасні моделі рецепції

Abstract

У статті здійснено ґрунтовний аналіз феномену катарсису як багатогранного явища, що має глибокі історико-філософські витоки та сучасні інтерпретації. Мета дослідження полягає у системному аналізі типів катарсису крізь призму історико-філософської традиції та сучасної гуманітаристики. Авторка досліджує типологію катарсису на перетині філософії, поетики, естетики, психології та герменевтики, простежуючи еволюцію поняття від античної традиції в онтологічній й етичній площині (Платон, Арістотель), трансцендентного духовного досвіду (Августин), естетико-екзистенцiйних вимірів (Ніцше), підсвідомого (Фройд) до сучасних рецептивних та наративних моделей (Яусс, Рікер, Адорно). Особливу увагу приділено рецептивному потенціалу катарсису як механізму морального очищення, естетичного потрясіння та екзистенційного самопізнання. Стаття пропонує докладну типологію трактувань цього явища – від сакрального очищення й каяття до сублімації, від травматичного наративу до психотерапевтичного впливу та критичних деконструкцій у контексті масової культури. Акцентовано вплив катарсису на формування моральних орієнтирів, ідентичності та здатності до співпереживання у реципієнта. У рамках рецептивної парадигми катарсис осмислюється не як односторонній ефект художнього твору, а як діалогічний процес, що активує механізми ідентифікації, уяви, когнітивної трансформації. Зіставлення класичних і модерних трактувань засвідчує еволюцію уявлень про катарсис: від сакрального акту покаяння до естетичного конструкту, що уможливлює трансцендентне переживання і моральне оновлення особистості. Таким чином, категорія катарсису розкриває глибокий екзистенційний і виховний потенціал мистецтва, здатного не лише зворушити, але й чинити перлокуційний ефект. Рецептивна модель катарсису акцентує не на об’єктивному змісті художнього твору, а на індивідуальному досвіді реципієнта. У цьому сенсі катарсис є не лише результатом естетичного переживання, а й способом особистісного зростання, що реалізується через жанр, наративну структуру, композицію тексту, активуючи ресурси пам’яті, уяви та горизонту очікування сприймача. This article offers a systematic and historically grounded investigation of catharsis as a complex and multivalent con-cept, tracing its evolution across philosophical, aesthetic, and psychological discourses. Rooted in classical antiquity yet continually reconfigured across intellectual traditions, catharsis is examined here not as a static notion but as a dynamic interpretive framework. The study articulates a typology of catharsis situated at the confluence of philosophy, poetics, aes-thetics, psychology, and hermeneutics, engaging thinkers from Plato and Aristotle, through Augustine’s theology of inner purification, Nietzsche’s aesthetic-existentialism, Freud’s theory of the unconscious, to the reception-oriented and narra-tive hermeneutic models of Jauss, Ricœur, and Adorno. Foregrounding the receptive dimension, the article conceptualizes catharsis not merely as the emotional discharge induced by artistic representation, but as a dialogical and transformative process that implicates the subjectivity of the recipient. This process mobilizes identification, affective imagination, and cognitive realignment, revealing catharsis as a site of moral clarification, aesthetic rupture, and existential self-recognition. The article proposes an expanded taxonomy of cathartic functions, encompassing a spectrum from ritual purification, penitential experience, and sublimation, to traumatic narration, therapeutic intervention, and critical deconstruction in the context of mass culture. It argues that catharsis retains a latent educational and ethical potential, shaping moral orienta-tion, fostering empathy, and engaging the recipient’s horizon of expectations. By contrasting classical and contemporary modalities of catharsis, the study demonstrates a conceptual shift: from a sacralized act of purification toward an aesthetic-epistemological construct enabling transcendence and ethical renewal. In this view, catharsis emerges not solely as the endpoint of aesthetic emotion but as a generative vector of personal growth, actualized through genre, narrative form, compositional structure, and the mnemonic and imaginative capacities of the interpreter.