Комунікативно-прагматичні виміри новелістики Василя Стефаника

Abstract

У статті проаналізовано комунікативно-прагматичні аспекти новелістики Василя Стефаника як феномена «малої форми» з максимальною емоційно-інтелектуальною концентрацією, зокрема продемонстровано, як організація мовлення (мовленнєві акти, інтенції, стратегії, імплікатури, мовчання) перетворює текст на дієвий комунікативний простір і забезпечує потужний перлокутивний ефект. Актуальність зумовлена зсувом сучасної лінгвістики до дискурсології та прагматики, де в центрі – адресатність, іллокутивна сила та ефекти впливу на читача. Джерельною базою є новели, у яких слово постає як дія, а мовний мінімалізм – як засіб смислової та емоційної інтенсифікації. Методологія поєднує структурно-стилістичний, дискурсологічний і комунікативно-прагматичний підходи: дескриптивно-аналітичний опис мовних явищ; інтерпретативний аналіз контекстів, імплікатур і ролі мовчання; трактування висловлювання як мовленнєвого акту з передбачуваною іллокутивною та перлокутивною дією. Розглянуто мікро- (типи висловлень, експресиви, директиви, еліпсис), макро- (жанрові сценарії: промова, прощання, голосіння) та мегарівні (соціокультурні коди) комунікації. Досліджено роль перформативності слова як системотворчого принципу Стефаникової поетики: слово не просто називає, а «діє» – наказує, благословляє, проклинає, укорінює колективну пам’ять. Показано, що ключові інструменти впливу – експресиви, директиви, еліпсис, парцеляція, інверсія, повтор, а також модуси тиші – формують багаторівневий діалог «автор – персонаж – читач». Окреслено комунікативні ролі (мовець, слухач, мовчазний свідок) і адресність звернень (до громади, дітей, Батьківщини, Бога), які задають вектор емоційної рецепції. Розгорнута типологія мовленнєвих актів і засобів інтенсифікації демонструє, як «мала форма» акумулює колективний досвід і травму є. Результати засвідчують, що Стефаник конструює тексти як «комунікативні вибухи»: вигук і прокльон набувають сили колективного голосіння; мовчання дорівнює обвинуваченню; ритуальні жести та речі (хрест, дзижчання мух) стають знаками-репліками. Такий композиційно-мовний лад переводить «малий» жанр у площину високої інтенсифікації, де кожне слово працює на катарсис і співвідповідальність читача. Визначено, що новелістика В. Стефаника – це комунікативний простір, у якому художнє слово функціонує як дія, що забезпечує цілісне розуміння та вплив комунікативних механізмів на прочитання художніх текстів. The article examines the communicative-pragmatic aspects of Vasyl Stefanyk’s short fiction as a “short form” phe-nomenon marked by maximal emotional and intellectual concentration, showing in particular how the organization of discourse (speech acts, intentions, strategies, implicatures, silence) turns the text into an effective communicative space and produces a powerful perlocutionary effect. The study’s relevance stems from the contemporary linguistic shift toward discourse studies and pragmatics, which foregrounds addressivity, illocutionary force, and effects on the reader. The source base consists of short stories in which the word functions as action, while linguistic minimalism serves as a tool of semantic and emotional intensification. The research combines structural-stylistic, discourse-analytical, and communicative-pragmatic approaches: a descrip-tive-analytical account of linguistic phenomena; an interpretive analysis of contexts, implicatures, and the role of silence; and treatment of the utterance as a speech act with predictable illocutionary and perlocutionary force. Communication is considered at the micro- (types of utterances, expressives, directives, ellipsis), macro- (genre scenarios: address, farewell, lament), and mega-levels (socio-cultural codes). Performativity of the word is shown to be a system-forming principle of Stefanyk’s poetics: the word does not merely name but “acts”– commands, blesses, curses, and anchors collective memory. The key instruments of impact – expres-sives, directives, ellipsis, parcellation (detached structures), inversion, repetition, and modes of silence –shape a multilay-ered dialogue among “author – character – reader.” The study outlines communicative roles (speaker, addressee, silent witness) and the addressivity of appeals (to the community, children, the Motherland, God), which directs the vector of emotional reception. An expanded typology of speech acts and intensifying devices demonstrates how the “short form” accumulates collective experience and trauma. Results. Stefanyk constructs texts as “communicative explosions”: the cry and the curse acquire the force of collective keening; silence amounts to accusation; ritual gestures and things (the cross, the buzzing of flies) become sign-utterances. Such compositional-linguistic organization elevates the “short” genre into a domain of high intensification, where every word works toward catharsis and the reader’s co-responsibility. It is established that Stefanyk’s short fiction constitutes a communicative space in which the artistic word functions as action, enabling a holistic understanding of – and impact by – the communicative mechanisms that shape the reading of literary texts.