Насильницька передача дітей з однієї групи в іншу як форма геноциду

Abstract

У статті досліджено проблемні питання кваліфікації насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу як форми геноциду. Проаналізовано відмінності у формулюваннях цієї форми геноциду в Конвенції 1948 року, Римському статуті МКС та ст. 442 КК України, що демонструють значення термінологічних нюансів перекладу для точного розуміння сутності цього злочину. Зокрема, переклад словосполучення forcibly transferring children як «примусове переміщення дітей» є юридично неточним, оскільки зміщує акцент із насильницької зміни групової належності дитини на її фізичне переміщення, тоді як міжнародно-правовий зміст цієї форми геноциду полягає у вилученні дітей із захищеної групи з метою руйнування її ідентичності. Встановлено, що формулювання чинної редакції п. 5 ч. 1 ст. 442 КК України хоча й використовує точніший термін «насильницька передача», не акцентує на належності дітей до конкретної захищеної групи. Найбільш адекватним з огляду на це є формулювання «насильницька передача дітей цієї групи до іншої групи», яке чітко фіксує спрямованість діяння та його зв’язок зі спеціальним наміром знищити захищену групу як таку. З’ясовано, що для кваліфікації насильницької передачі дітей як геноциду визначальною є не кількість потерпілих, а наявність спеціального наміру знищити захищену групу як таку. Водночас буквальне тлумачення п. 5 ч. 1 ст. 442 КК України може необґрунтовано звужувати сферу застосування цієї норми. Встановлено, що сутність насильницької передачі дітей як форми геноциду полягає не лише у спричиненні фізичних чи психологічних страждань окремим особам, а передусім у довготривалому знищенні групи шляхом примусової асиміляції її найуразливіших членів і розриву міжпоколінної культурної та соціальної тяглості. Примусове вивезення українських дітей з окупованих територій та їхня подальша асиміляція, організовані російською владою, підтверджують системний, централізований та інституційно організований характер цієї політики. Мета цієї політики полягає у цілеспрямованому руйнуванні української національної ідентичності дітей та їх інтеграції до іншої національної спільноти як «нових російських громадян». Системність та нормативне оформлення цієї практики, а також конкретні заходи – примусове набуття громадянства рф, зміна імен і прізвищ, розміщення дітей у «таборах перевиховання», освітня й культурна асиміляція – у поєднанні з офіційною державною пропагандою, що заперечує існування української нації, свідчать про наявність спеціального наміру, необхідного для кваліфікації цих дій як геноциду у формі насильницької передачі дітей захищеної групи до іншої групи.