Political and ideological “otherness” through linguistic choices

Abstract

This study presents a sociolinguistic analysis of political discourse with a focus on different linguistic means that are used by political leaders in order to express their political ideology. The author demonstrates the choice of linguistic forms used by political leaders. Furthermore, in this article the peculiarities of creating allies and enemies among social actors are shown. Finally, this sociolinguistic analysis generates a typology of discourse strategies manifested in political discourse of “otherness”. Linguistic generalizations, implications and discursive “approaches” form significant insights to understand the nature of political discourse and show ways in which language is manipulated in order to obtain definite political goals. Most of recent studies have neglected the analysis of the linguistic form to correlate language and ideology and to account for the particular ways in which ideology, power and sociocultural nuances are constructed linguistically. Similarly, some studies in different fields demonstrate the fact that politicians manipulate language to convey their goals, to establish their points of view, to set alliances, but very few of them articulate explicitly how this is done linguistically. In order to project the enemy most politicians bring another voice into the discourse, a voice with whom the politician will align himself and which will allow him support his own political arguments versus the enemy’s political arguments. The voice of interlocutor sets an alliance with the recipients forming rapport with it by means of specific linguistic means such as questions, vocatives, modality markers etc. By building “we-team”, the politician indirectly distances “them” instigating the process of “otherness”.

Це дослідження є соціолінгвістичним аналізом політичного дискурсу з акцентом на виборі лінгвістичних засобів, які використовуються політичними лідерами для демонстрування своєї політичної ідеології. Авторка пропонує добірку мовленнєвих форм, які використовуються політичними лідерами. Окрім цього, в статті окреслено особливості створення образів союзників та ворогів серед соціальних суб’єктів. Наостанок, це соціолінгвістичне дослідження є типологічним аналізом дискурсивних стратегій, що виражаються в політичному дискурсі «інакшості». Лінгвістичні узагальнення, наслідкові зв’язки та дискурсивні «підходи» є важливими для розуміння цілі політичного дискурсу, а також способів, завдяки яким мовою маніпулюють, щоб досягти конкретних політичних цілей. Більшість вчених у своїх нещодавніх дослідженнях знехтували аналізом мовленнєвої форми, яка поєднує мову та ідеологію, а також не врахували особливостей спільного формування лінгвістичної ідеології, влади та інших соціокультурних нюансів. Натомість інші дослідники в різних сферах демонструють маніпулювання мовленням політиками з метою досягнення своїх цілей, презентації своїх точок зору, будування альянсів, але мало хто з них чітко показує, як ця ціль досягається лінгвістично. Для того щоб продемонструвати ворожість, більшість політиків змінює тембр голосу, який дає їм змогу протиставити власні політичні аргументи політичним аргументам недруга. Голос соціального суб’єкта формує своєрідний альянс із реципієнтами, який встановлює зв’язок з аудиторією за допомогою таких лінгвістичних засобів, як запитання, вигуки, маркери модальності тощо. Створюючи «ми-команду», політик дистанціює від себе «їх», ще більше продукуючи процес «інакшості».