Право на доступ до інтернету: зарубіжний досвід правового регулювання.

Abstract

Стаття присвячена окресленню окремих аспектів правового регулювання права на доступ до Інтернету крізь призму зарубіжного досвіду. Аналізуються питання регламентації у нормативних актах відповідних держав права на доступ до Всесвітньої мережі. Визначається специфіка зобов’язань, які мають місце в контексті забезпечення права на доступ до Інтернету, з боку держави та постачальників відповідних послуг. При цьому автором наголошується, що роль держави в аспекті забезпечення доступу до Інтернету передбачає також і належну взаємодію з постачальниками послуг, сприяння їм через нормативні та інституціональні механізми. Оскільки від злагодженої співпраці держави з постачальниками значною мірою залежить якість надання доступу до Інтернету. Окрім цього, звертається увага на випадки блокування державами окремих веб-ресурсів та встановленні певних обмежень щодо доступу до Всесвітньої мережі. Автор приходить до висновку, що право на доступ до Інтернету, попри визнання його як необхідного в сенсі потреб сучасної людини та актуального стану розвитку технологій, залишається значною мірою ускладненим у напрямку своєї реалізації на практиці. Адже на державу покладається обов’язок надавати безперешкодний (окрім винятків, встановлених на законодавчому рівні) і якісний доступ до Всесвітньої мережі, а на постачальників послуг – надання відповідного доступу до Інтернету відповідно до сучасних технологій та умов, визначених у контракті з користувачами. Відтак, складність виконання таких зобов’язань обумовлюється двома аспектами: по-перше, необхідні- стю правового, інституціонального й технічного забезпечення доступу до Інтернету, що вимагає фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів; по-друге, наявністю у низці держав світу (до прикладу, у Китаї, мусульманських державах) суттєвих обмежень у доступі до Всесвітньої мережі з міркувань національної безпеки, релігійних установок, ідеології та ін.