Розділ 8. Етнополітичні процеси в країнах Центральної Європи

Abstract

Широкий спектр демократичних перетворень, що відбувалися в кінці XX – на початку XXI ст., закономірно охопив етнополітичну складову суспільно-політичного життя країн Вишеградської четвірки. Окресливши на початку 1991 р. загальний євроатлантичний вектор, Республіка Польща, Угорщина, Чеська та Словацька Республіки впродовж тривалого періоду реформували національне законодавство відповідно до міжнародних стандартів захисту прав національних меншин та етнічних груп. Ратифікованими є ряд міжнародно-правових документів, серед яких виділяються Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (1992 р.) та Рамкова конвенція про захист прав національних меншин (1995 р.). Країни Вишеградської групи розбудували розгалужену структуру етнополітичного менеджменту, який включає стратегічний (рішення на вищому законодавчому та виконавчому рівнях держави), тактичний (конкретні заходи органів виконавчої влади) та оперативний (реалізація етнополітики в регіонах) рівні. Серед особливостей залучення етнічних груп у політику Республіки Польща варто виділити громадсько-політичну активність німецької та сілезької етнічних громад. Угорщина вдало започаткувала та вдосконалює модель представницької демократії національних та етнічних меншин, яка передбачає вибори та функціонування органів місцевого самоврядування етнічних груп. ЧР вирізняється широкою палітрою представництва національних меншин через мережу численних громадських організацій. У Словаччині забезпечується парламентське представництво угорської національної меншини. На рівні громадянського суспільства про себе заявили регіональні ромські політичні партії та громадські об’єднання. У форматі етнополітичного плюралізму впродовж останнього часу в країнах Вишеградської групи відбулися значні етноренесансні, етноідентифікаційні та міграційні трансформації. У всіх державах Центральної Європи відбулася сегментація української меншини, тобто поділ на власне українську та русинську етнічні громади. У Польщі задекларували свою етнокультурну специфіку кашуби, сілезці та лемки. Подібно до мораванців Чеської Республіки та Словаччини, за переписом 2011 р. себе задекларували також етнографічні групи польського етносу – гуралі та кочев’яки. У Словацькій Республіці істотно збільшилася кількість русинів та ромів. У Чеській Республіці внаслідок міграційних процесів сформувались нові меншини – українці, росіяни та в’єтнамці. В Угорщині, незважаючи на умовність статистичних даних, зберігають та декларують власну ідентичність роми та німці. Поряд із формуванням мультикультурної мозаїки країн Центральної Європи, також відбувається паралельний процес утвердження національної ідентичності, насамперед – завдяки високому рівню володіння державною мовою у всіх без винятку державах. Безперечно, в центральноєвропейських країнах є ряд проблем, і в етнополітичній сфері зокрема. Критики вказують на електорально-інженерійну передумову розпорошеності ромів та угорськомовних виборців СР, апріорну неспроможність держав Вишеградської четвірки вирішити соціально-економічні проблеми ромського населення. Національно-патріотичні дослідники та політики констатують штучність русинської проблеми в цих країнах. Однак можна стверджувати, що кращі зразки накопиченого чотирма країнами Центральної Європи етнонаціонального досвіду необхідно застосовувати в контексті реалізації політики мультикультуралізму та становлення національної ідентичності європейського типу в Україні.