Особливості політичного представництва міноритарних етнічних груп у країнах Центрально-Східної Європи: досвід для України

Abstract

По-перше, в проаналізованих автором чотирьох країнах Центрально-Східної Європи на законодавчому рівні чітко розмежовані корінні етнічні групи меншин і групи іммігрантів, яких не наділяють правами, подібними до прав національних меншин, як це має місце в Україні. Зокрема, в Польщі представлені 9 національних меншин, 4 етнічні меншини та 1 мовна меншина. В Угорщині – 13 корінних національних меншин. У Словацькій Республіці захищено мовні права 9-ти етнічних громад, водночас розподіляються бюджетні кошти для розвитку культури 13-ти національних меншин країни. Румунія на офіційному рівні визнає 20 національних меншин, організації яких представлені на рівні вищого законодавчого органу держави. Зауважимо, що в Словаччині, Угорщині та Румунії повноцінним суб’єктом етнополітики поряд із українською національною меншиною виступають карпатські русини, а в Польщі – етнічна меншина лемків. По-друге, в усіх розглянутих чотирьох національних case studies використовується власна модель етнополітичного менеджменту, яка дозволяє позитивно дискримінувати міноритарні етнічні групи й включати їх у політику та громадянське суспільство. Зокрема, Румунія презентує парламенську модель політичного представництва національних меншин, Угорщина – субсидіарну модель самоврядування етнічних громад, Словацька Республіка – соціально-культурну модель репрезентації інтересів етнічних груп, Республіка Польща – культурно-представницьку модель етнополітичного менеджменту. По-третє, наближаючи до реальної мети свій євроатлантичний вибір, Українська держава так чи інакше повинна не лише декларувати рівноправний статус усіх етнічних громад у країні, але виробити механізм забезпечення їх прав, які мають бути чітко змодельовані в своєрідній «дорожній карті» етнополітичного менеджменту держави. Йдеться про відхід від декларативної пострадянської, транзитно-лібералізованої моделі етнополітики. Враховуючи досвід інституційних і діяльнісних векторів етнополітики сусідніх країн Центрально-Східної Європи, можна рекомендаційно зауважити, що Україні в найближчій перспективі необхідно забезпечити чітку нормативно-правову основу етнонаціональної політики з відповідною Концепцією державної етнонаціональної політики, оновленим Законом «Про національні меншини в Україні», оптимально відредагованим мовним і освітнім, партійним і виборчим законодавством. Із урахуванням результатів проведеного перепису населення необхідно переглянути методологічно застарілий етнографічний концепт щодо ідентичності карпатських русинів. У контексті словацького етнополітичного досвіду варто підійти до врегулювання «ромського питання». Вітчизняний законодавець має переглянути норму про доцільність партійно-політичної структуризації етнічних меншин на регіональному рівні поліетнічних областей України.