Буковинські магніти й авторитети Михайла Ткача

Abstract

У статті простежується драматична колізія життя поета Михайла Ткача, що стала його психологічною драмою й художньо втілилася в мотиві туги за малою батьківщиною – селом Лукачани, що на Чернівеччині, й Буковиною загалом. Окрім лірики, ця тема часто й болісно звучить в інтерв’ю М. Ткача різних років через сливе поетичні формулювання: «поклик», «зв’язок», «доцентрова сила» тощо. Вимушений переїзд у столицю відкрив перед ним нові професійні перспективи, але водночас став травматичним досвідом. Поезія, що розглядається, не вписується в образ міської поезії. Поодинокі урбаністичні штрихи зазвичай негативно конотовані (невиразний або ж потворний міський ландшафт, хворобливе соціальне тло). Київ оспівується швидше як культурно-символічний простір, патріотично окреслений візитівковими образами Дніпра й каштанів. Потребу в тісному спілкуванні із природою компенсують поїздки на дачу в село Зазим’є під Києвом (характерно, що збірка 1997 року має таку ж, відкриту до гри сенсами, назву – «Зазим’є»). Тоді як поет перебуває за сотні кілометрів від місць дитинства і юності, його художній світ продовжує вибудовуватися на образах буковинських горбів і гір, гуцулів і лукачанських ясенів, а також образі Марічки з легендарної однойменної пісні, що більшою чи меншою мірою втілюється в низці жіночих образів Ткачевої поезії. Алюзіями стають гірський пейзаж, краса й загадковість дівчини, її невловимість і палке бажання ліричного героя подолати відстань-розлучницю. Тяжіння до Буковини простежується і в літературному аспекті – як продовження традицій Сидора Воробкевича, Миколи Марфієвича, Володимира Кобилянського та інших. Особливу увагу акцентовано на оприявненні М. Ткачем своїх наставників у творчості через поетичні присвяти. Образи класиків Юрія Федьковича й Ольги Кобилянської постають дещо забронзовілими. Але – що справді промовисто – із часом М. Ткач повертається до них, щоб очистити від ідеологічного намулу і ввести в найповнішу збірку вибраного 2002 року «Струна».

The article shows the dramatic conflict of poet Mykhailo Tkach’s life, which became his psychological drama and was artistically embodied into the motive of longing for the land of his birth – the village of Lukachany in Chernivtsi region, and Bukovyna as a whole. In addition to the lyrics, this theme often and painfully sounds in M. Tkach’s interviews over the years through the almost poetic formulation: “calling”, “connection”, “centripetal power” etc. Forced to move to the capital he found new professional prospects for himself, but at the same time obtained traumatic experience. M. Tkach’s poetry does not fit into the image of urban poetry. Very few urban strokes are usually negatively connotated, for example indistinct or ugly urban landscape and sick social environment. Kyiv is described as a cultural and symbolic space, which is patriotically outlined by the postcard images of Dnipro and chestnut trees. The poet fulfilled his need for close communication with nature by the trips to the cottage in Zazimye, the village near Kiev (symbolically, his poetry book has the same name – “Zazymye” (1997), which is open to the game of meanings). M. Tkach was hundreds of kilometers away from the places of his childhood and youth, but the world of his poetry was still made up of the images of Bukovynian hills and mountains, Hutsuls and Lukachan ash trees, as well as the image of Marichka from the legendary song. The last image is more or less embodied in the plenty of female characters in Tkach’s poetry. The mountain landscape, the beauty and mysteriousness of the girl, her elusiveness and lyrical hero’s passionate desire to overcome the divorce distance become allusions. The attraction towards Bukovyna is also evident in the literary aspect, especially in continuation of the traditions of Sydir Vorobkevych, Mykola Marfiyevych, Volodymyr Kobilyansky and others. Particular attention is paid to M. Tkach’s poetic dedications to his teachers in literature. The images of the classics Yuriy Fedkovych and Olha Kobylianska are a bit like bronze monuments. But what is truly important is that after a while M. Tkach returned to these images to purify them from the ideological dirt. As a result, we can see them in the most complete collection of M. Tkach’s best poetry “String” (2002).