Антиколоніальна художня стратегія в українській реалістичній прозі 1870-х років

Abstract

У статті розглядаються практики контрдискурсивного опору українського письменства ХІХ століття російському колоніальному дискурсу. Романтики протиставляють імперському наративу глорифікацію України козацької епохи як часу національної самостійності та етнокультурної самобутності. Письменники ж 1870-х років зосереджують увагу на проблемах сучасності, тобто у сферу їх художнього спостереження потрапляє дійсність колонізованого патріархального українського суспільства. Панас Мирний та Іван Білик у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні» та Іван Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря» апелюють до осмислення негативних наслідків кріпацтва, яке постає практикою колоніального поневолення України. Письменники-реалісти наголошують на тому, що соціальне підкорення селянства здійснюють поміщики з неукраїнського світу (поляки, росіяни), які демонструють і національне домінування над українським рустикальним простором. Влада цієї соціальної групи є наслідком толерування російської імперської експансії, оскільки метрополія винагороджує захопленими територіями своїх слуг та силою зброї тримає в покорі колонізованого. У центрі творів українських письменників-реалістів постає герой-нонконформіст, який кидає виклик колоніальній системі, що паралізувала патріархальне середовище України. Однак шлях протагоністів є своєрідним відбиттям запорозької традиції через утечу від несвободи в степ. Відповіддю на метропольний тиск є насилля, яке спочатку є наслідуванням колоніальних методів, застосованих до українських героїв, а згодом перетворюється на форму боротьби з несправедливістю колоніального світу. Використання методів жорстокості свідчить про неможливість персонажів з українського патріархального суспільства подолати колоніальну травму, тому козацьку енергію спротиву спрямовують у непродуктивне русло розбійництва. Водночас автори наголошують, що лінія активного опору імперії провокує вихолощення персонажів на особистому рівні, наслідком чого стає руйнування родинного життя. Так, українська проза 1870-х років окреслює масштаби вкоріненості колоніальних практик в українське рустикальне життя, руйнуючи його із середини та деморалізуючи його активних представників.

The article deals with the practices of counter-discursive resistance of the Ukrainian literature of the 19th century to the Russian colonial discourse. The Romantics contrast the imperial narrative with the glorification of Ukraine in the Cossack era as a time of national independence and ethnocultural identity. The writers of the 1870’s, on the other hand, are focused on the problems of the present, and thus the reality of the colonized patriarchal Ukrainian society came into the optics of their artistic observation. Panas Myrny and Ivan Bilyk in the novel “Do oxen low when mangers are full?”, and Ivan Nechuy-Levytsky in the novel “Mykola Dzherya” appeal to comprehension of the negative consequences of serfdom, which is shown as the practice of colonial enslavement of Ukraine. Realist writers emphasize that the social conquest of the peasantry is carried out by landowners from the non-Ukrainian world (Poles, Russians), who thus demonstrate national dominance over the Ukrainian rustic space. At the same time, the power of this social group is a consequence of tolerating Russia’s imperial expansion, as the metropolis rewards its servants with occupied territories and keeps the colonized in subjection by force of arms. At the heart of the works of Ukrainian realist writers, there is a nonconformist hero who challenges the colonial system that has paralyzed Ukraine’s patriarchal environment. However, the path of the protagonists is a kind of reflection of the Zaporozhian tradition through the escape from imprisonment in the steppe. An important response to metropolitan pressure is violence, which is initially an imitation of colonial methods applied to Ukrainian heroes, and later becomes a form of combating the injustices of the colonial world. The use of methods of cruelty testifies to the inability of characters from the Ukrainian patriarchal society to overcome the colonial trauma, while the Cossack energy of resistance is directed to the unproductive course of a robbery. At the same time, the authors emphasize that the line of active resistance of the empire provokes the depletion of the characters on a personal level, destroying family life. Thus, the Ukrainian prose of the 1870’s outlines the scale of the colonial practices rooted in Ukrainian rustic life, destroying it from within and demoralizing its active representatives.