Максим Рильський: неокласик у добу соцреалізму

Abstract

У статті проаналізовано наповнення терміну «соцреалізм»: бінарні опозиції в оцінці минулого та майбутнього, в оцінці людей, в оцінці літературних тем, дозволених і заборонених. Розглянуто зв’язки соцреалізму з реалізмом, романтизмом і класицизмом. Окреслено, що різнить і споріднює класицизм і неокласицизм. У класицизмі домінує жанрово-стильове кліше, у соцреалізмі – штамп ідеологічний, що проявляється як романтизація (перебільшення позитиву) чи міфологізація (коли бажане видається за дійсне). Міфологізація спрощувала структуру текстів, уніфікуючи їх. Тож єдиним засобом уникнути цього ставав підтекст. На матеріалі поезій М. Рильського «Знак терезів» і «Декларація обов’язків поета й громадянина» простежено як співіснує в поезії неокласика соцреалістичний дискурс і іронічний підтекст, який підважує офіційні гасла радянської доби. Увагу зосереджено не тільки на змісті, а і на формальних особливостях творів – ритміці і стилістиці. Зокрема, темпи нової доби передає часта зміна метрико-ритмічного малюнку, майже щорядка. Ритміка, наближена до пісенної, імітує жанр «пісні». Саме цей жанр був популярним, оскільки не тільки імітував зв’язки з народною піснею, а і мав на меті передати радість від життя в нових реаліях. Натомість підтекст цих рядків дисонує з бадьорими ритмами і виявляє приховану іронію автора. Понад те, ритміка у поєднанні з синтаксисом є маркером офіційного чи прихованого тлумачення (рядок до цезури, після цезури і той самий рядок без урахування цезури дають різний ритм, що увиразнює змістові нюанси). Двовекторність у тексті є рятівною для М. Рильського, бо дає змогу іти «в ритм з добою» pro forma, водночас de facto випереджаючи добу в глибинних пластах. Текст-палімпсест стає запобіжником від абсолютного зламу та скочування в неприкриту риторику.

The article analyzes the content of the term “social realism»: binary oppositions in the assessment of the past and future, in the assessment of people, in the assessment of literary themes, permitted and prohibited. The connections of socialist realism with realism, romanticism and classicism are considered. It is outlined what distinguishes and relates classicism and neoclassicism. Classicism is dominated by a genre-style cliche, while socialist realism is dominated by an ideological stamp, which manifests itself as romanticization (exaggeration of the positive) or mythologizing (when the desired appears to be true). Mythologizing simplified the structure of texts, unifying them. So subtext became the only way to avoid it. On the material of M. Rylskyi's poems “The Sign of the Scales” and “Declaration of the Duties of a Poet and a Citizen” it is traced how the socialist realist discourse and the ironic subtext that undermine the official slogans of the Soviet era coexist in the neoclassical poetry. Attention is focused not only on the content, but also on the formal features of the works – rhythm and style. In particular, the pace of the new age is conveyed by frequent changes in the metrical-rhythmic pattern, almost every line. The rhythm, close to that of a song, imitates the “song” genre. It was this genre that was popular, as it not only imitated connections with the folk song, but also aimed to convey the joy of life in new realities. Instead, the subtext of these lines dissonances with cheerful rhythms and reveals the hidden irony of the author. Moreover, rhythm in combination with syntax is a marker of official or hidden interpretation (the line before the caesura, after the caesura and the same line without the caesura give a different rhythm, which highlights the content nuances). The two-vector nature of the text is a lifesaver for M. Rylskyi, because it makes it possible to go “in rhythm with the day” pro forma, at the same time de facto ahead of the day in deep layers. The palimpsest text becomes a safeguard against absolute breakdown and slipping into undisguised rhetoric.