Michael Moorcock’s “Lunching with Antichrist”: a postmodernist psycho-myth

Abstract

The paper considers the highly disputable issues of the theory and history of British science fiction – the problem of literary ventures that had been launched by the New Wave science fiction writers (Michael Moorcock, Brian Aldiss, James Ballard) in the 1960s and 1970s. At the end of the century, new explorations have been directed toward the nature of the mind in the relationship with the world, not limited to individual consciousness. The Universe, created by Michael Moorcock at the end of the century, is not a physical, but a psychic world, and it functions according to the inner rules of human nature. The breakthrough into the new is noticeable in his collection of stories “Lunching with Antichrist” (1993) in the shifting of the center of the fantastic into the inner space of the individual, into the internal world of the psyche. Not man and humanity, but man and the randomness of the world are revealed to Begg, the Antichrist. At the end of the XX century, Moorcock joined the discourse that scholars call “naming the Antichrist”, and offered an unexpected perspective for the creative deconstruction of this image. The emphasis is laid on the hero’s repudiation of present reality, and creation of the inner space governed by imagination and fantasy. It has become the defining feature of science fiction and fantasy in post New-Wave history. The poetics of the genre is based on the discovery of the new subjects introduced by psychiatry and psychology (the nature of dreams, amnesia, madness, etc.) and their new understanding. This interiorization of the universal patterns of the archetypes (faith, truth, happiness, inspiration, and even punishment) is the main intellectual and aesthetic principle in depicting Begg as an Antichrist. He is the rebeller, who in his desire to reform the world has overcome this inert world with his imagination, illuminating his death with the expectation of a miracle. The main idea of Moorcock’s provocative bestseller “behold the man” (1969) found new artistic development in the genre of postmodern psycho-mythological fantasy.

У статті розглядаються дискусійні питання теорії та історії британської наукової фантастики – проблема художніх відкриттів «Нової хвилі» у творчості Майкла Муркока, Браяна Олдісса, Джеймса Балларда (1960–1970 рр.) та їх подальшого розвитку наприкінці ХХ століття в осягненні суб’єктивного світу людини, не обмежуючись зображенням індивідуальної свідомості. Творчість Муркока 1980–1990-х років, хоч і не пов’язана безпосередньо з «Новою хвилею», яка наприкінці 1970-х пішла на спад, позначена подальшим розвитком відкриттів, зроблених раніше. Художній експеримент Муркока пов’язується із постмодерністським баченням суперечливих релігійних та етичних питань, які трансформували традиційні параметри фантастичного наративу. Всесвіт, створений Майклом Муркоком, не є фізичним – це світ психіки людини, і функціонує він згідно з внутрішніми правилами людської природи. Прорив у нове помітний у книзі оповідань «Обіди з антихристом» (1993) у переміщенні центру фантастичного у внутрішній світ психіки, у зміненій концепції людського життя та людського шляху. Антихристу Беггу відкривається не складність людини і людства, а випадковість світу. Наприкінці ХХ століття Муркок приєднується до дискурсу, який науковці називають «іменуванням Антихриста», і пропонує несподіваний ракурс творчої деконструкції цього образу. Акцентується увага на відмові героя від теперішньої реальності, створенні внутрішнього простору, керованого уявою та фантазією. Це стає визначальною рисою наукової фантастики та фентезі в історії літератури після Нової хвилі і було пов’язано з дослідженням нових явищ, введених психіатрією та психологією (природа сновидінь, амнезія, божевілля тощо), та їх новим розумінням. Інтеріоризація стає основним інтелектуально-естетичним принципом у зображенні Бегга як антихриста, який зумів подолати цей убогий реальний світ власною уявою, освітлюючи навіть свою смерть очікуванням дива. Головна ідея провокаційного бестселера Муркока «се людина» (1969) знайшла нове художнє втілення.