Соціокультурні основи права

Abstract

Аргументований дискурс щодо причинно-наслідкових зв’язків, функціональної місії і обов’язків права можливий лише внаслідок увиразнення онтологічних основ права. Саме ці основи зумовлюють розгляд і оцінку кожного статус-кво під певним критеріальним ракурсом, визначають ступінь ефективності різних інструментів і доцільність їх функціональної корекції. Концептуальна версія, яка акцентує увагу на соціокультурних основах права, не може претендувати на оригінальність, оскільки йдеться про доволі очевидний висновок. Доцільність акцентування уваги на соціокультурних передумовах виникнення й генезису права додатково проблематизується тією обставиною, що практично кожне явище, яке функціонує в соціальному середовищі, є так чи інакше соціокультурно зумовленим. Однак згадка про соціокультурні основи права цілком доречна, позаяк правова процесуальність не просто володіє формальними ознаками корелятивної сумісності із соціокультурним середовищем: вона є закономірним наслідком конкретно-історичних умов соціокультурної сфери, тому орієнтир змістовної відповідності пріоритетам соціокультурної дійсності вкрай важливий для ефективного функціонування права. Визначено, що погляд на право як втілення справедливості вносить елемент принципового розмежування його із законами, які можуть не завжди відповідати канонам справедливості. З огляду на цю особливість наближення до ідеалів правової держави визначається не кількістю прийнятих законів, а їхньою відповідністю вимогам справедливості. Крім того, треба розуміти, що існування законів та інших форм права не є достеменним свідченням існування права як такого (тобто змістовних субстанціалів права), адже закони можуть бути як правовими, так і неправовими – формою узаконеного свавілля. На відміну від неправового закону, правовий законодавчий акт у своїх ключових аспектах завжди відповідає вимогам справедливості, усталеним у конкретному суспільстві уявленням про справедливість. Зроблено висновок, що закон також може бути (і часто є) результатом політичної кон’юнктури, лобізму, корупції, превалювання групових інтересів та інших явищ і процесів, які de facto або істотно суперечать уявленням абсолютної більшості суспільства про справедливість, або й узагалі категорично несумісні з таким уявленням. Тому стереотипізована на рівні медійної і загалом публічної сфери сакралізація закону вочевидь надто популістична, а відтак із правових та суто формально-логічних міркувань недоречна, бо вона неприпустимо ігнорує чимало істотних «але», які спонукають сприймати закон дискурсивною і рефлексійною даністю, а не категоричною нормативністю, котра спирається на репресивний примус.