Рефлекси індоєвропейського префікса аро- у класичних мовах

Abstract

У статті здійснено спробу дослідити рефлекси індоєвропейського префікса apo*- у старогрецькій і латинській мовах, виявити структурні та семантичні особливості префіксів ἀπο-/ ab- у синхронії та діахронії. Більшість префіксів і прийменників мають спільне походження, внаслідок чого вони виконують у мові споріднені функції – виразників просторових відношень. Переважно префікси ἀπο- /ab- зберегли значення корелятивних їм прийменників. Згодом вони розширили своє значення й почали впливати на семантику простого дієслова, уточнюючи чи змінюючи його. Коли значення префікса не підкріплювалось ні зв’язком з відповідним прийменником, ані конкретністю його локального характеру, воно затемнювалось або повністю втрачалось. Дослідження засвідчило, що від раннього до пізнішого періоду розвитку мови значення префіксів ἀπο- /ab- змінювалось. У ранній період давньогрецької мови ἀπο- зберігає первинне значення віддалення, у класичний період префікс, приєднуючись до основ дієслів руху, здебільшого зберігає семантику руху зсередини, віддалення; значно рідше префікс зазнає десемантизації. У мові Нового Завіту фіксуємо появу переносних значень. Аналіз творів авторів архаїчного та класичного періодів дає змогу стверджувати, що префікс ab- вживався, переважно, з дієсловами руху й зберігав вихідну семантику віддалення. У пізній латині семантична функція префікса послабилась, процес його десемантизації відбувався досить активно. Для зазначення вихідної точки віддалення при дієслівному композиті постала необхідність вживання при присудкові просторового конкретизатора – прийменника. У давньогрецькій мові при дієсловах з префіксом ἀπο- прийменникові додатки переважають у творах класичного періоду та періоду койне. В класичній латині при дієслівних композитах з префіксом ab- з однаковою частотністю вживаються безприйменникові та прийменникові додатки. Письменники архаїчного та пізнього періоду надають перевагу прийменниковим структурам.

The article attempts to research the reflexes of the Indo-European prefix apo* - in Ancient Greek and Latin as well as to identify the structural and semantic features of the prefixes ἀπο- / ab- in synchrony and diachrony. Prefixes and prepositions principally have a common origin and thus perform similar functions in the language serving as the expressions of spatial relations. In most cases, the prefixes ἀπο- / ab- retained the semantics of the correlative prepositions. Subsequently, they expanded their meaning and began to influence the semantics of a simple verb by refining or modifying it. When the value of the prefix was substantiated neither by the connection with the corresponding preposition nor by the specificity of its morphological position, it was obscured or completely lost. The study revealed that the meaning of ἀπο- / ab- had been changing from the early to the later period of the language history, which led to the development of figurative meanings of verbs. In some cases, the prefix weakened its semantics to such extent that the verbal composite was only a more expressive form of the simple verb. The process of desemantisation of the prefixes was especially active in the language of the New Testament and the writings of the Late Latin period. To indicate the starting point of the distance of a verbal composite, there was a need to use the prefix spatial concretizer, namely a preposition. In Ancient Greek, prepositions used with verbs with the prefix ἀπο- are predominant in the works of the Classical and the Koine periods. In Classical Latin, both prepositional and non-prepositional objects are used with verbal composites with the prefix ab- with the same frequency. Moreover, writers of both archaic and late periods favor prepositional structures.