Інституалізація просунутої співпраці та інших форм гнучкої інтеграції в Амстердамському договорі

Abstract

У статті проаналізовано положення про просунуту співпрацю й інші форми гнучкої інтеграції в Амстердамському договорі 1997 р., які стали одним із найважливіших нововведень цього документа. В Амстердамський договір уперше були включені положення, що дозволяють групі країн просувати інтеграцію вперед в окремих галузях в інституціональних рамках ЄС і з використанням інструментів ЄС. Для визначення такої співпраці у тексті договору був використаний досить нейтральний у політичному відношенні термін «тісніша співпраця» (просунута співпраця). В Амстердамському договорі був прописаний механізм, що дозволяє тим, хто може і хоче поглиблювати інтегра- цію, робити це без юридичної маргіналізації відстаючих або незгодних держав. У договорі були сформульовані цілі, умови та процедура запуску такої співпраці, проте в тексті відсутнє визначення тіснішої співпраці, що відобразило розбіжності між державами-членами. Просунута співпраця була інституціолізована в «першій і третій опорах». Під час її запуску у рамках «першої опори» серйозна роль відводилася Комісії. У рамках «другої опори» був введений принцип конструктивного утри- мання, хоча до початку переговорів саме ця сфера взаємодії розглядалася як найбільш перспективна для застосу- вання просунутої співпраці. В Амстердамському договорі просунута співпраця була оформлена комплексно: в тек- сті були сформульовані загальні положення для усіх сфер співпраці та спеціальні положення для кожної з опор. Таким чином, було вирішено завдання вийти за рамки чинної практики надання винятків окремим державам і ство- рити загальний механізм, що дозволяв за наявності незгодних держав-членів все ж просувати інтеграцію вперед. В Амстердамському договорі фактично були інституціолізовані різні типи та форми гнучкої інтеграції. Змінювана геометрія стала основною системою, закріпленою у вигляді просунутої співпраці (enhanced cooperation), заздале- гідь визначеної гнучкості (pre-defined flexibility) та була відображена в наданих Великій Британії, Данії та Ірландії винятках, у формі case-by-case, реалізованій через принцип конструктивного утримання. Транзитні періоди, що надаються новим (а іноді і старим) державам-членам, відповідають формі різношвидкісної інтеграції. Досягненням Амстердамського договору можна вважати відсутність прописаного в тексті типу à la carte, який, по суті, підриває поступальний розвиток інтеграції. Ключові слова: європейська інтеграція, гнучка інтеграція, просунута співпраця, ЄС, інституалізація просунутої співпраці, Амстердамський договір.

The article analyzes the provisions on enhanced cooperation and other forms of flexible integration in the Treaty of Amsterdam (1997), which have become one of the most important innovations of this document. For the first time, the Treaty of Amsterdam included provisions that allow a group of countries to advance integration in certain areas within the EU’s institutional framework and using EU instruments. To define such cooperation, the text of the agreement used a rather politically neutral term “closer cooperation” (enhanced cooperation). The Treaty of Amsterdam contains a mechanism that allows those who can and want to deepen integration to do so without legally marginalizing backward or dissenting states. The agreement formulated the goals, conditions and procedure for launching such cooperation. However, the text of the treaty does not define closer cooperation, which reflects the existing differences between Member States. Enhanced cooperation was institutionalized in the “first and third pillars”. When it was launched as part of the “first pillar”, a serious role was given to the Commission. As part of the “second pillar”, the principle of constructive abstention was introduced, although prior to the negotiations, this area of cooperation was considered the most promising for the application of enhanced cooperation. In the Treaty of Amsterdam, enhanced cooperation was formalized in a comprehensive way: the text formulated general provisions for all areas of cooperation and special provisions for each of the pillars. Thus, the task was solved to go beyond the existing practice of granting exemptions to individual states and to create a common mechanism that would allow, in the presence of dissenting Member States, to still advance integration. The Treaty of Amsterdam actually institutionalized various types and forms of flexible integration. Variable geometry has become the main system, enshrined in the form of enhanced cooperation, pre-defined flexibility wich is reflected in the exceptions provided by the UK, Denmark and Ireland, the form of case-by-case – implemented through the principle of constructive abstention. The transit periods granted to new (and sometimes old) Member States correspond to a form of multi-speed integration. The achievement of the Treaty of Amsterdam can be considered the absence of the à la carte type prescribed in the text, which, in fact, undermines the progressive development of integration. Key words: European integration, flexible integration, enhanced cooperation, EU, institutionalization of the enhanced cooperation, Treaty of Amsterdam.