Суб’єкт і суб’єктивне в українській новелі кінця ХІХ – початку ХХ століть: метафізичний дискурс

Abstract

Український літературний процес кінця ХІХ – початку ХХ століть значну роль надавав людині, котра прагне віднайти себе у світі, що було ознакою модернізму. Митці відображали як реалії життя, психологічні стани за певних обставин, так і внутрішнє єство, почуття та настрій персонажа. Творчість українських письменників зламу минулих століть формувалася під впливом тогочасних культурно-історичних реалій, європейської філософії. У зв’язку з цим важливо дослідити суб’єкт і суб’єктивне в українській новелі кінця ХІХ – початку ХХ століть, що є метою статті. Суб’єкт і суб’єктивне в українській новелі виявляються як на рівні поетики, так і у філософсько-естетичному, метафізичному дискурсі. В художньому тексті ці категорії актуалізують онтологічні маркери світу, взаємини особистісного буття автора зі світом і таким чином актуалізують метафізичний дискурс української новели кінця ХІХ – початку ХХ століть. Суб’єктно-авторське сприйняття світу найбільше виявляється в автобіографічних творах. У новелах Василя Стефаника («Моє слово», «Дорога»), Марка Черемшини («Карби»), Михайла Коцюбинського («Intermezzo») суб’єктивне відображає трансцендендування автора, його творчість, що виявляється через особисті рефлексії та переживання. Митець, проєктуючи суб’єктивний світ, онтологізує в тексті те «невидиме» суще, Абсолют, що є основою буття і творчості. З’ясовано, що в новелах суб’єкт та суб’єктивне відображають взаємини «Я» та «Іншого». Дослідження накреслює подальші аспекти вивчення української новелістики в контексті міждисциплінарних досліджень.