"Малоросійські" рай і пекло: повість "Старосветские помещики" М. Гоголя як пасторальна антиутопія

Abstract

У статті розглядається жанрова специфіка повісті М. Гоголя «Старосвітські поміщики» (1835), яка належить до так званих українських повістей письменника. У повісті «Старосветские помещики» ще сучасники М. Гоголя прочитували ідилію, яка нібито презентувала сентиментальне замилування автора спокійним сімейним життям в українському хуторі, неквапною плинністю життя старого подружжя, яке втілює взірець взаємної любові та чутливої відданості. Майже всі дослідники творчості письменника також вказували на тому, що жанром повісті є ідилія, яка демонструє фіктивний і камерний світ, який приречений на згасання. Автор аналізує жанрові риси твору, які дають підстави розглядати його як антиутопію: небезпека можливої дегенерації людства через відмову від людинолюбства і захоплення матеріальними цінностями, наявність топосів двох світів – «ідеального» та недосконалого, система алюзій на пасторальну ідилію російської літератури перших десятиліть XIX ст.; розрив із колишньою козацькою історією; замкнуте і циклічне життя відповідно до запрограмованих схем. М. Гоголь успішно змінив усталені літературні стереотипи в російській літературі за допомогою збірок «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Миргород» – власним утопічним проєктом, який перетворився в окремих творах на справжню пасторальну антиутопію. Смерть головних персонажів символізує крах ілюзорно прибуткового та зразкового господарства козацької стар- шини, яка отримала дворянські права в Російській імперії та повністю інтегрувалася в імперські вищі кола. Повість «Старосвітські поміщики» М. Гоголя є образом завершеної епохи козацтва та створення нової – епохи тотальної інтеграції малоросійських дворян у «тіло» Російської імперії XIX ст. У повісті зображено «ідеальне» поміщицьке господарство, яке відмовилося від дотримання пам’яті роду – гоголівську цибустопію (лат. cibus – їжа). М. Гоголь не пропонує виходу із ситуації руйнування останніх реліктів старосвітських господарств, завершуючи текст натяком на похмурий прогноз занепаду козацьких родів.

The article considers the genre specificity of M. Gogol’s short story “The Old-World Landowners” (“Starosvyetskiye pomeshchiki”) (1835), which refers to the so-called Ukrainian stories. In the short story “The Old-World Landowners” M. Gogol’s contemporaries read an idyll, which allegedly presented the author’s sentimental admiration for the quiet family life in the Ukrainian countryside, the slow flow of the old couple’s life, which embodies a model of mutual love and sensitive devotion. Almost all researchers of the writer’s work have also pointed out that the genre of the story is an idyll, which demonstrates a fictional and chamber world, which is doomed to extinction. The genre features of the work are analyzed, which give grounds to consider it as an anti-utopia: the danger of possible mankind degeneration due to rejection of philanthropy and infatuation with material values; the presence of the topii of two worlds – “ideal” and imperfect; a system of allusions to the pastoral idyll of Russian literature of the first decades of the XIX century; break with the old Cossack history; closed and cyclic life due to the programmed schemes. M. Gogol successfully changed the established literary stereotypes in Russian literature by means of “Evenings on a Farm near Dikanka” (“Vechera na hutore bliz Dikanki”) and “Mirgorod” (“The Town of Mirgorod”) – by his own utopian project, which turned into a real pastoral anti-utopia. The death of the main characters symbolizes the collapse of the illusory, lucrative and exemplary economy of the Cossack officers who received the noble rights in the Russian Empire and were fully integrated into the imperial upper circles. The story “The Old-World Landowners” by M. Gogol is the image of a terminated Cossack epoch and the creation of a new – total integration of Little Russian nobles into the “body” of the Russian Empire of the XIX century.