Доктрина locus standi: виникнення та еволюція в адміністративному праві

Abstract

Стаття присвячена питанням історії виникнення та еволюції доктрини locus standi (locus standi in judicio). Виникнення терміну locus standi, а також його прояви у римському праві, середньовіччі, відродженні та 20-го сторіччя дозволяє краще зрозуміти доктрину locus standi та можливі шляхи її розвитку. У адміністративному праві США, Канади, Італії, Південній Африці та інших країн доктрина locus standi посідає своє визначне місце. Українська правова система оперує термінами право на суд, правом на звернення до адміністративного суду, правом на задоволення позову, правом на судовий захист, які можуть заповнюватись різним змістом в залежності від їх розуміння у матеріальному чи процесуальному аспектах, а також враховуючи можливе їх у розуміння у sensu stricto чи sensu lato. В аспекті з’ясування права на звернення до адміністративного суду у національній правовій системі вирішальне значення має наявність у особи адміністративної процесуальної правосуб’єктності. Будь-яка особа з адміністративною процесуальною правосуб’єктністю може бути позивачем у адміністративній справі, але не будь-який позивач є належним позивачем у адміністративній справі. Право на захист має належний позивач, якому належить право вимоги у певному адміністративно-правовому спорі. Наявність у особи права на захист, а у праві США, Канади, Франції, Італії та інших країнах – наявність у особи locus standi (locus standi in judicio), передує з’ясуванню можливості задоволення позову такої особи. Еволюція доктрини locus standi у цій статті розглядається від права особи предстати перед народними зборами у стародавньому римі до право особи предстати перед судом, бути позивачем у справі у наші часи. У даній статті відображена спроба автора розкрити історичний аспект формування доктрини locus standi, а також можливість її застосування як підґрунтя для подальшого з’ясування матеріально-правового аспекту юридичної природи належного позивача.

This article is dedicated to the issues of the history of the emergence and evolution of the locus standi doctrine (locus standi in judicio). The occurrence of the term “locus standi,” as well as its manifestations in Roman law, the Middle Ages, the Renaissance, and the 20th century, allows for a better understanding of the locus standi doctrine and possible avenues for its development. In administrative law of the United States, Canada, France, Italy, South Africa, and other countries, the locus standi doctrine holds a prominent place. Ukranian legal system operates with the right to access to the court, the right to appeal to an administrative court, the right to judicial protection, and the right to seek redress, which can have different meanings depending on their understanding in substantive or procedural aspects, taking into account their possible understanding in sensu stricto or sensu lato. In the aspect of determining the right to appeal to an administrative court, the presence of administrative procedural legal subjectivity in a person is crucial in national legal system. Any person with administrative procedural legal subjectivity can be a plaintiff in an administrative case, but not every plaintiff is a proper plaintiff in an administrative case. The right to protection belongs to the proper plaintiff, who has claims in a particular administrative legal dispute. The presence of the right to protection, and in the laws of the United States, Canada, France, Italy, and other countries – the presence of locus standi (locus standi in judicio) in a person, precedes the determination of the possibility of granting the claims of such a person. The evolution of the locus standi doctrine in this article is examined from the right of an individual to appear before popular assemblies in ancient Rome to the right of an individual to appear before the court and act as a plaintiff in a case in modern times. This article attempts to explore the historical aspect of the formation of the locus standi doctrine, as well as its potential application as a basis for further clarification of the substantive legal nature of a proper plaintiff.