Res judicata та споріднені доктрини остаточної дії судового рішення: порівняльно-правовий аспект

Abstract

Стаття присвячена дослідженню проблеми еволюції доктрини res judicata у багатокомпонентне вчення, яке має різне наповнення у різ-них правових системах світу, а також проблем відмежування цієї доктрини від інших доктрин, які унеможливлюють або обмежують можливість перегляду тих самих чи інших вимог або обставин, які суд розглянув під час вирішення іншої справи. Стаття зосереджує увагу на широкому та вузькому значенні res judicata, співвідносить цей принцип із застосуванням правила про естопель у судових провадженнях. Особлива увага у статті приділена трьом спорідненим доктринам: повної віри і поваги; обрання способів захисту та доктрині права справи. Зроблено висновок, що доктрина повної віри і поваги у процесуальному праві США є відгалуженням res judicata. На відміну від res judicata доктрина обрання способів захисту ґрунтується значною мірою не на повазі до остаточності судового рішення, а на принципі естопеля і, таким чином, усуває не перегляд формально ідентичного спору з тими ж підставам і тим же предметом, а інших вимог, конкуруючих з вже розглянутими вимогами, які засновуються на тих же підставах. Доктрина права справи, як вона напрацьована в процесуальному праві США і сприйнята в деяких інших країнах, зокрема в Індії, споріднена з res judicata у тому, що обидві спрямовані на забезпечення правової визначеності, сталості судового рішення. Однак на відміну від res judicata, доктрина права справи передбачає дискрецію суду, є суто процесуальною і стосується сталості висновків суду в ході розгляду тієї ж справи, а не остаточності кінцевого рішення суду з наслідками для наступних проваджень. У статті зроблено висновок, що ці доктрини, особливо доктрини обрання способів захисту та права справи, або їх окремі елементи можуть бути використані для вишення проблем забезпечення справедливості та сталості судових рішень у вітчизняних процесуальних галузях права.

The article contains the results of the analysis of the development of res judicata doctrine into a multicomponent doctrine with different meaning in different legal systems of the world, as well as points out the difficulties of distinguishing this doctrine among other doctrines that have claim preclusive or issue preclusive effects. The article focuses on the broad and narrow meaning of res judicata, procedural links that this principle may have with the application of the estoppel rule in court proceedings. The article pays special attention to three doctrines related to res judicata: full faith and credit; election of remedies and law of the case doctrines. The doctrine of full faith and credit in the US procedural law is viewed as a branch of res judicata. In contrast to res judicata, the doctrine of election of remedies is largely based not on respect for the finality of the judgment, but on the principle of estoppel and thus might be applied in order to bar a subsequent cause of action containing claims that are inconsistent with remedies prayed for in the already considered cause of action, rather than to bar the relitigation of already litigated case. The law of the case doctrine, as it has been developed in the US procedural law and adopted in some other countries, in particular India, is related to res judicata in that both are aimed at ensuring legal certainty and the stability of court judgments. However, unlike res judicata, the law of the case doctrine to some degree allows the discretion of the court, or rather its application is discretion based, it is purely procedural and concerns the stability and consistency of the court’s rulings in the same case, rather than the conclusive effect of the final judgment for subsequent proceedings. The article argues that these doctrines, especially the election of remedies doctrine and the law of the case doctrine or their elements can be used to address the problems of fairness and consistency of judgments in procedural law.