До проблеми міжжанрових взаємозв’язків у фольклорі: анекдот – прислів’я

Abstract

У статті простежено, як прислів’я може утворюватися від інших жанрів. зроблено акцент на міжжанровому переході від анекдоту до паремії. Одним із перших цей шлях поповнення прислівного фонду дослідив український учений Іван Франко. Цінні спостереження він виклав у тритомнику (у шести книгах) «Галицько-руські народні приповідки» (Львів, 1901–1910 роки). Проблему зв’язку паремії з анекдотами вивчав також російський науковець Ю. Курганов. У праці «Анекдот как жанр» він наголосив на виразному взаємозв’язку цих генологічних одиниць, що передусім виявляється в їхній контекстуальності. Смисловим ядром кожного анекдоту є кінцева фраза, у якій міститься вся «сіль» сказаного. Саме фінальна дотепна фраза найчастіше (унаслідок постійної відтворюваності твору) починає функціонувати самостійно, набуває ознак паремії. Прислів’я як пуант певного сюжету поступово втрачає первісний тісний контакт із першоджерелом та формує свою самостійну значеннєву палітру. У контексті досліджуваної проблеми варто взяти до уваги працю М. Сумцова «Разыскания в области анекдотической литературы. Анекдоты о глупцах». У результаті проведеного аналізу окремого тематичного пласта народної гумористики вчений дійшов висновку, що такий тип анекдоту характерний не тільки для українського фольклору, а і для словесності інших народів. Водночас наголосив, що саме анекдоти цього типу дають імпульс до виникнення нових паремій. Вельми важливими для зрозуміння генези прислів’їв та приказок є дослідження О. Потебні. Особливою продуктивністю вирізняються ідеї, висловлені у праці «Из лекций о теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка». Хоч автор і зосередився на взаємозв’язку байки та паремії, проте докладно осмислив функціональний потенціал лаконічної смислогенеруючої фінальної фрази. Також О. Потебня відзначив, що, подібно до байки, анекдот тяжіє до інакомовності, яка сприяє дальшому утворенню багатозначних паремій. Під час вивчення шляху міжжанрового переходу за маршрутом «анекдот – паремія», особливо в контексті його міжнародного відтинка, заслуговує на ретельне вивчення розвідка М. Драгоманова «Турецькі анекдоти в українській словесності», де авторитетний фольклорист не тільки вказав турецькі першоджерела для понад двадцяти популярних українських анекдотів, а й окреслив схильність жанру до редукції, тобто переходу у скристалізовану знакову фразу. Чи не найвагоміший внесок у справу фіксації та дальшого студіювання анекдоту зробив В. Гнатюк, який упорядкував збірник «Галицькі народні анекдоти». Дослідник виходив із позиції, що анекдот – це своєрідний жанр, для якого немає заборонених тем, який вирізняється яскравим «фінальним пуантом», тим несподіваним поворотом думки, який завдяки чіткості, лаконічності, інформативності, художній досконалості тяжіє до емансипації, самостійного життя у формі прислів’я.

The article traces how proverbs can be formed shaped by other genres. The emphasis is placed on the intergerns transition from anecdote to paremia. Ivan Franko was one of the first to explore this way of replenishing the proverbial fund. He presented his valuable observations in the three-volume collection “Halychyna-Ukrainian Folk Proverbs” (Lviv, 1901–1910). The issue of the connection between paremia and anecdotes was also studied by Yuhym Kurganov. In “Anecdote as a Genre”, he emphasized the distinct relationship between these genealogical units, which is primarily evident in their contextuality. The semantic core of each anecdote is the final phrase, which contains the essence of what is said. In fact, it is the final witty phrase which most often (due to the constant reproducibility of the work) begins to function independently and acquires features of a paremia. The proverb as a point of a certain plot gradually loses its initial close contact with the original source and forms its own meaning palette. In the context of the researched topic, it is necessary to take into account the paper by M. Sumtsov: “A study in the field of anecdotal literature. Anecdotes about fools”. Analyzing a separate thematic layer of folk humour, the researcher concludes that this type of anecdote is characteristic not only for Ukrainian folklore, but also for the literature of other nations. At the same time, he stressed that anecdotes of this type had given impetus to the emergence of new paremias. O. Potebnia’s study is very important for understanding the genesis of proverbs and sayings. In particular, the ideas expressed in the work “From lectures on the theory of literature. Fable. Proverb. Saying”. Although the author focused on the relationship between fables and paremias, he understood in detail the functional potential of the laconic sense-generating final phrase. O. Potebnia also noted that like a fable, an anecdote tends to be euphemistic that contributes to the further formation of multifaceted paremias. In studying the path of intergenre transition along the route “anecdote – paremia”, especially in the context of its international dimension, M. Drahomanov’s research “Turkish anecdotes in Ukrainian literature” deserves careful attention, where the authoritative folklorist not only pointed out Turkish primary sources for more than two Ukrainian sources, but also outlined the tendency of genre reduction, i.e. the transition to a crystallized symbolic phrase. Perhaps the most significant contribution to the matter of recording and scrutinizing anecdotes was done by V. Hnatiuk, who organized the collection “Halychyna folk anecdotes”. To the researcher’s mind, an anecdote is a kind of genre for which there are no forbidden topic, and it is characterized with a bright “final point”, the unexpected turn of thought, which, due to clarity, conciseness, informativeness and artistic perfection, tends to emancipation and the independent live in the form of a proverb.