Особливості відповідальності командирів під час війни

Abstract

Положення щодо міжнародного співробітництва держав з метою підтримання міжнародного миру та безпеки є основним у системі норм, що містяться в Статуті ООН. Війна як засіб вирішення міжнародних спорів заборонена міжнародним правом. Згідно з п. 4 ст. 2 Статуту ООН „усі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН”.Попри це, аналіз сучасних міжнародних відносин свідчить про те, що людству ще не вдається позбавитись війн та інших збройних конфліктів, які переважно є збройними конфліктами не міжнародного характеру. Це засвідчують події в колишній Югославії, Руанді, Афганістані, Іраку, Ліберії, на Кавказі, з 2014 року не виключенням стала і Україна, міжнародний збройний конфлікт на території якої з 24 лютого 2022 переріс у повномаштабну війну розв’язану рф в маштабах яких Європа не знала з часів другої Світової війни. Сучасні міжнародні відносини характеризуються зміною характеру конфлікту, появою ряду нових категорій та ситуацій, збільшенням числа жертв серед цивільного населення, все більшою інтернаціоналізацією збройних конфліктів неміжнародного характеру. У зв’язку з цим питання притягнення командирів зі складу збройних сил є надзвичайно актуальним, тим більше в умовах триваючої повномаштабної війни розв’язаної росією. Не поодинокими є випадки коли під час війни чи після її завершення до кримінальної відповідальності за порушення законів та звичаїв війни притягаються винні військові та їхні як безпосередні так і опосередковані командири. Саме тому автором ставиться за мету проаналізувати міжнародні нормативно-правові документи які дають відповідь на дискусійне питання: чи повинен командир відповідати за своїх підлеглих, якщо він не знав, що вони роблять? В статті автор звертається як до Гаазьких конвенції про закони та звичаї війни 1899 та 1907 років так і до Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенції 1949 року про захист жертв війни. Особлива увага надана автором положенням статуту Міжнародного кримінального суду та статуту Міжнародного кримінального трибу-налу для колишньої Югославії, які по суті формують сучасну доктрину кримінальної відповідальності командирів за порушення законів та звичаїв війни їхніми підлеглими. В статті наводяться приклади судової практики притягнення до кримінальної відповідальності та засудження генерала Ямасіти за злочини його підлеглих під час Другої світової війни та справа Мучіча під час війни в Югославії. Дана стаття фактично підтверджує актуальність застосування міжнародного гуманітарного права в національному законодавстві та вказує на значні прогалини, які не можуть бути заповненні без допомоги міжнародного права в цілому. Своєю роботою автор намагається привернути увагу вітчизняних законодавців до проблем імплементації міжнародного гуманітарного права в національне право України, та виокремити найбільш вагомі напрямки в цій сфері.

Provisions on international cooperation of states for the purpose of maintaining international peace and security are fundamental in the system of norms contained in the UN Charter. War as a means of resolving international disputes is prohibited by international law. According to Clause 4 of Art. 2 of the UN Charter «all members of the United Nations shall refrain in their international relations from the threat or use of force, both against the territorial integrity or political independence of any state, and in any other manner incompatible with the purposes of the UN.»Despite this, the analysis of modern international relations shows that humanity has not yet managed to get rid of wars and other armed conflicts, which are mostly armed conflicts of a non-international nature. This is evidenced by the events in the former Yugoslavia, Rwanda, Afghanistan, Iraq, Liberia, and the Caucasus, and since 2014 Ukraine has not been an exception, the international armed conflict on whose territory since February 24, 2022 has grown into a full-scale war waged by the Russian Federation on the scale of which Europe has not knew since the Second World War.Modern international relations are characterized by a change in the nature of the conflict, the emergence of a number of new categories and situations, an increase in the number of victims among the civilian population, and the increasing internationalization of armed conflicts of a non-international nature. In this regard, the question of attracting commanders from the armed forces is extremely urgent, especially in the conditions of the ongoing full-scale war unleashed by Russia.There are not few cases when, during the war or after its end, guilty military personnel and their direct and indirect commanders are brought to criminal responsibility for violating the laws and customs of war. That is why the author aims to analyze international legal documents that answer the debatable question: should a commander be responsible for his subordinates if he did not know what they were doing?In the article, the author refers both to the Hague Conventions on the Laws and Customs of War of 1899 and 1907 and to Additional Protocol I of 1977 to the Geneva Conventions of 1949 on the Protection of War Victims.Special attention is paid by the author to the provisions of the statute of the International Criminal Court and the statute of the International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia, which essentially form the modern doctrine of criminal responsibility of commanders for violations of the laws and customs of war by their subordinates.The article provides examples of the judicial practice of criminalizing and convicting General Yamashita for the crimes of his subordinates during the Second World War and the case of Muchic during the war in Yugoslavia.This article actually confirms the relevance of the application of international humanitarian law in national legislation and points to significant gaps that cannot be filled without the help of international law as a whole.With his work, the author tries to draw the attention of domestic legislators to the problems of implementing international humanitarian law into the national law of Ukraine, and to single out the most important directions in this area.