The structural framework for the riddle definition

Abstract

The article deals with the analysis of a riddle as a two-component structural unit with interdependent constituent elements. The issue of the riddle definition vagueness is studied considering its genre characteristics within different cultures. The evolution of the riddle definition is analysed within the cognitive and structural aspects of its research. At the initial stage of its evolution, when riddles served as a means of identifying the social status of the addressee, the answer was more independent of the descriptive part. The decoding procedure then depended not on the mental abilities of the recipient, but on his experience, that is, on knowing the correct answer in advance. The mechanism of formation of a "modern" riddle is considered from the standpoint of the relationship between the descriptive part and the answer. Such a mechanism is determined by specific encoding strategies, as well as clue tactics. To guess the riddle, one must analyse these interactive ways of encoding and decoding the image. The paper aims at investigating the specificity of the riddle revealed in the deliberate concealing of the relationship between the descriptive component and the answer. Therefore, paroemias under analysis convey information about the environment, which is firstly encoded in the descriptive part, and later decoded in the answer. The paradoxical nature of the riddle structure is advocated within the two reference points (question and answer). The riddling process advances in two opposite directions: the riddle image formation develops from the object of the riddling to its encoded description and guessing the answer involves the reverse process: from the descriptive part to the answer. The riddle is also considered a question-and-answer dialogic unity with the obligatory interaction of the addresser and the addressee of the riddling. The interrogative nature of the riddle question is analysed with a distinction between it as a syntactic structure and as the main intention of the riddle.

Статтю присвячено аналізу загадки як двокомпонентної структурної одиниці зі взаємозалежними складовими елементами. Проблему дефінітивної розмитості загадки розглянуто з урахуванням її жанрових характеристик у межах різних культурних просторів. Еволюцію визначень загадки проаналізовано з урахуванням когнітивного та структурного аспектів її дослідження. На початковому етапі своєї еволюції, коли загадки слугували засобом ідентифікації соціального стану адресата, відгадка мала більш незалежний статус у стосунку до дескриптивної частини, позаяк відгадування залежало не від ментальних умовиводів реципієнта, а від його набутого досвіду, тобто від знання правильної відповіді заздалегідь. Механізм утворення «сучасної» загадки розглянуто з позиції взаємозв’язку образної частини та відгадки, який визначається певними стратегіями шифрування інформації, а також тактиками підказки. Щоб відгадати загадку, необхідно проаналізувати ці інтерактивні способи кодування і декодування образу. У розвідці досліджено специфіку загадки, яка полягає у навмисному приховуванні взаємозв'язку описового компонента з відгадкою. Відтак паремії аналізованого типу передають інформацію про довкілля, яка спочатку завуальовується в описовій частині, а згодом розшифровується у відгадці. Доведено парадоксальність структури загадки, яка, маючи лише два опорні пункти (запитання та відповідь), розвивається у двох протилежних напрямах: механізм утворення загадки полягає в переході від об’єкта загадування до його кодованого опису, а відгадування передбачає зворотній процес: від образної частини до відгадки. Загадку розглянуто також як питально-відповідну діалогічну єдність з обов’язковою взаємодією адресанта та адресата загадування. Питальну сутність описової частини загадки проаналізовано з розмежуванням її як синтаксичної конструкції та як основної інтенції загадки.