ФЕНОМЕН НАПОВЗАЮЧОГО ПРИКРІПЛЕННЯ (CREEPING ATTACHMENT) І ЙОГО ЗНАЧУЩІСТЬ В СТОМАТОЛОГІЧНІЙ ПРАКТИЦІ: АНАЛІЗ ДАНИХ КЛІНІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Abstract

Вступ. Відмічені в літературі дані щодо клінічної значущості феномену наповзаючого прикріплення характеризуються значною варіативністю по відношенню до частоти розвитку такого, умов, які визначають характер його протікання, вираженості клінічних змін, асоційованих із пізньою корональною міграцією м’яких тканин, та ймовірністю прогнозування певних клінічних результатів. Мета. Провести аналітичне опрацювання та систематизацію даних клінічних досліджень для уточнення умов, параметрів та наслідків розвитку феномену наповзаючого прикріплення при реалізації різних стоматологічних втручань. Методи. Для формування первинної когорти публікацій, асоційованих із метою дослідження, пошук таких проводився у базі даних PubMed Central (https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/) та через пошукову систему Google Scholar (https://scholar.google.com/). Результати. Більшість досліджень присвячених вивченню феномену наповзаючого прикріплення представлені у формі презентації окремих клінічних випадків чи їхніх серій, при цьому відмічається дефіцит цільових рандомізованих контрольованих досліджень та досліджень гістологічного характеру. Найчастіше розвиток наповзаючого прикріплення спостергіається в період від 2 тижнів до 1 року після проведення відповідних хірургічних маніпуляцій, хоча даний період може варіювати в залежності від особливостей клінічної ситуації. Додаткова корональна міграція м’яких тканин ясен завдяки феномену наповзаючого прикріплення може складати 0,4–2,8 мм, і таку вдається зареєструвати у 95,5% проаналізованих випадків. Факторами, які визначають рівень наповзаючого прикріплення є: вихідні параметри ширини рецесії, положення використовуваного трансплантату, рівень резорбції оточуючої кісткової тканини, положення зуба, стан гігієни ротової порожнини. Висновки. Розвиток феномену наповзаючого прикріплення можливий як після проведення різних типів пародонтологічних втручань з або без додаткового використання трансплантатів, так і в результаті реалізації ортодонтичного лікування, яке сприяє зниженню рівня напруг та перерозтягнень в структурі оточуючих м’яких тканин. Вища вірогідність розвитку наповзаючого прикріплення може бути очікувана при використанні м’якотканинних трансплантатів, що містять вітальні клітини, в той час як при використанні безклітинних дермальних матриксів вірогідність розвитку наповзаючого прикріплення є мінімальною, або, як мінімум, непрогнозованою. Незважаючи на значну частоту розвитку феномену наповзаючого прикріплення у випадках лікування рецесії ясен, факт наявності такого не слід використовувати в якості достовірного предиктора по відношенню до можливості досягнення повного відновлення м’якотканинного покриття оголеної поверхні кореня.