Транспортні статути в системі джерел права України

Abstract

Стаття присвячена питанням транспортних статутів як джерел транспортного права України, їх чинності та здатності ефективно регулювати суспільні відносини в галузі роботи залізничного, автомобільного та внутрішнього водного транспорту, з урахуванням змін, що відбулися в суспільно-політичному та соціально-економічному житті за час, що минув з відновлення незалежності України у 1991 році. Автор аналізує формальне збереження чинності відповідних актів законодавства радянської доби, з урахуванням прийнятих у 1991 році нормативно-правових актів щодо правонаступництва України. Автор наголошує, що з формально-юридичної точки зору транспортні статути радянської доби залишаються чинними, однак через суперечність значної частини їх норм пізніше ухваленому законодавству ці нормативно-правові акти дедалі більше втрачають свій юридичний вплив на суспільні правовідносини і зазнають дії такого феномену як «забуття норми права». Водночас відзначено, що пропозиції по відмові від транспортних статутів на користь громіздкої кодифікації норм транспортного права (з піднесенням норм статутів на рівень закону) є нераціональними, оскільки надто деталізований Транспортний кодекс України або кодекси законів в галузях автомобільного, залізничного чи внутрішнього водного транспорту не будуть простими у використанні і не відповідатимуть техніко-юридичним вимогам, що висуваються до закону. В результаті автор робить висновок про те, що транспортні статути в цілому є потрібними нормативно-правовими актами, проте діючі їх редакції значною мірою є морально застарілими і такими, що невідкладно потребують кардинальної ревізії з приведенням їх у відповідність зміненим нормам законодавства України та з урахуванням потреб адаптації національної правової системи до права Європейського Союзу. З урахуванням цього, застосування їх поточних редакцій у практичній діяльності слід здійснювати після ретельної правової експертизи на предмет актуальності тих чи інших положень.