Прийом рекурсії у «Казках про дивних» Р. Ріґґза

Abstract

Стаття присвячена одному з постмодерністських прийомів, використаному у «Казках про дивних» Р. Ріґґза, ‒ прийому рекурсії. Це один з різновидів прийому «текст у тексті», але при цьому автор використовує ремінісценції і алюзії не чужих текстів, але своїх власних. Аналізована збірка – це сукупність казок, які взаємно ніби підтверджують реальність описаних подій чи справжнє існування певних персонажів. Це може відбуватися завдяки коментарям редактора, які насправді є частиною художнього тексту. Так, з примітки редактора Мілларда Наллінгза до казки «Принцеса з роздвоєним язичком» читач дізнається, що й понині на чорному ринку можна купити зілля «Слина принцеси». Сама ж історія принцеси, що була напівжінкою-напівзмією, розказується у цій казці. Так екліксир «підтверджується» існуванням «реального прототипу» і навпаки. «Казка про Катберта» розповідає історію велетня, яку можна було би сприйняти як легенду, але редакторський коментар відсилає нас до іншої казки – «Кокоболо», яка ніби оповідає історію зникнення роду велетнів з землі. В іншій редакторській примітці до цієї казки як факт згадуються імбрини, що розселилися по різних частинах світу. З історією імбрин і їх фантастичними здібностями ми знайомимося у казці «Перша імбрина». У такий спосіб напівжінки-напівптахи також отримують «докази існування». Подібних прикладів у «Казках про дивних» можна знайти чимало. Цікаво, що інколи для «підтвердження» власних слів автор (або редактор) посилаються на інші тексти Р. Ріґґза, насамперед «Дім дивних дітей міс Сапсан». Ця складна система перехресних посилань є частиною постмодерністської гри, яку автор веде з реципієнтом. Авторські симулякри підтверджують свою «реальність» фіксуванням в історіях інших симулякрів або у редакторських коментарях (хоча сам редактор також є симулякром). Використання автором рекурсії дозволяє створити ілюзію псевдодокументалізму та значно розширити естетичні межі літературної казки.

The article is devoted to one of the postmodern techniques used in "Tales of the Peculiar" by R. Riggs, the technique of recursion. This is one of the varieties of the "text within a text" approach, but at the same time the author uses reminiscences and allusions not of other people's texts, but of his own. The analyzed collection is a collection of fairy tales that seem to mutually confirm the reality of the described events or the real existence of certain characters. This may be due to the editor's comments, which are actually part of the artistic text. Thus, from the note of the editor of Millard Nullings to the tale "The Fork-Tongued Princess", the reader learns that the highly acidic liquid called Princess Spit can still be bought on the peculiar black market. The very story of the princess, who was half-woman and half-snake, is told in this tale. Thus, the elixir is "confirmed" by the existence of a "real prototype" and vice versa. "The Tale of Cuthbert" tells the story of a giant, which could be taken as a legend, but the editorial comment refers us to another tale - "Cocobolo", which seems to tell the story of the disappearance of a genus of giants from the earth. Having settled in different parts of the world, ymbrynes are mentioned as a fact in another editor's note to this tale. We get acquainted with the story of ymbrynes and their fantastic abilities in the tale "The First Ymbryne". In this way, half-womanhalf- birds also receive "proof of existence." A lot of similar examples can be found in “Tales of the Peculiar”. It is an interesting fact that sometimes to "confirm" their own words, the author (or editor) refers to other texts by R. Riggs, primarily "Miss Peregrine’s Home for Peculiar Children". This complex system of cross-references is a part of the postmodern game which the author plays with the recipient. The author’s simulacra confirm their "reality" by existing of other simulacra in the stories or in editorial comments (although the editor himself is also a simulacrum). The author's use of recursion allows to create the illusion of pseudo-documentary and significantly expand the aesthetic boundaries of a literary fairy tale.