Критика мови в «Каспарі» Петера Гандке

Abstract

У статті здійснено аналіз мовно-критичного експерименту у драмі П. Гандке «Каспар» (1967). Рання творчість П. Гандке, до якої належить ця п’єса, є вельми своєрідним, але й вельми типовим для австрійської драматургії 60-х рр. поєднанням концентрації на технічних можливостях та внутрішніх проблемах мистецтва із соціокритичною функцією. Зазначене поєднання тісно пов’язане з прихильністю молодого автора до естетики неоавангарду. Саме в руслі неоавангардистської естетики Гандке висуває на перший план проблему мови як семіологічного явища, виходячи при цьому з ідей Л. Вітгенштейна, насамперед – його концепції «мовних ігор». Ніби за Л. Вітгенштейном, П. Гандке наголошує на тому, що мова творить людину, а не навпаки. Проте концепція філософа у драмі загострюється, оскільки мова втрачає будь-який сенс, її соціальна функція полягає в позбавлені людини індивідуальності, пам’яті про себе. У Гандке посилений акцент на мові як інструменті маніпулювання особистістю, засобі «омасовлення». Навчання Каспара мові перетворюється, за визначенням автора, на «тортури мовлення», перетворює його на «одного з багатьох», на філістера та обивателя. Головна мета суфлерів – відзвичаїти Каспара самостійно мислити, слідувати встановленому порядку, порушення якого асоціюється із злочином. Драматург надає історії Каспара екзистенціального змісту, інтерпретуючи її як ситуацію «кожного», «усякого», використовуючи винятковий випадок як привід для викриття жорстокого за своєю суттю процесу соціалізації людини. П. Гандке виступає у цій п’єсі як представник так званої мовно-експериментальної літератури, обстоюючи принцип, згідно з яким основою для літератури є мова, а не предмети, події чи обставини.

The paper provides an analysis of the language-critical experiment in the drama Kaspar (1967) by P. Handke. The early works of P. Handke, which this play belongs to, are quite peculiar, but also characteristic of the Austrian drama of the 60s, combining a focus on the technical possibilities and inner problems of art with a sociocritical aspect. This combination is closely related to the young author’s commitment to the aesthetics of the neo-avant-garde aesthetics. It is in the context of neo-avan-tgarde aesthetics that Handke brings to the forefront the issue of language as a semiological phenomenon, based on L. Wittgenstein’s ideas, especially his concept of “language games”. Apparently, according to L. Wittgenstein, P. Handke emphasizes that language creates man, and not vice versa. However, the philosopher’s concept in the drama is intensified as language loses all meaning, its social function is to deprive a person of individuality, of the memory of oneself. In P. Handke’s drama, the emphasis is on language as a device for manipulating the individual, a method of “massification”. Kaspar’s language training turns, as the author defines it, into the “torture of speech”, making him “one of the many”, a philistine and a common man. The purpose of the prompters is to deprive Caspar of the habit of thinking independently, to follow the established pattern, the violation of which is associated with a crime. The playwright gives Kaspar’s story an existential meaning, treating it as a situation of “everyman”, “everyone”, using an exceptional case as a precursor to expose the inherently cruel process of human socialization. In this play, P. Handke acts as a representative of the so-called language-experimental literature, arguing that language – not objects, events or circumstances – is in the very essence of literature.