Концепт дружба в римській лінгвокультурі

Abstract

Стаття присвячена дослідженню концепту дружба у латинському лінгвокультурному просторі. У мовній свідомості римського соціуму він займав особливе місце як складник аксіологічної структури, що забезпечував високий моральний рівень міжособистісних стосунків. У теперішніх умовах деформації та переосмислення усієї системи міжетнічних та міжлюдських взаємин ця тема набуває особливої актуальності. Одним із напрямів вивчення лінгвокультурного концепту є виявлення його номінативного поля, до якого серед іншого входять прямі номінації та паремії-репрезентанти. Їх аналіз здійснюється за допомогою описового та структурного методів. Основною лексемою-вербалізатором концепту дружба є іменник amicitia,ae f, що є домінантою синонімічного ряду (amor, comitas, societas), й етимологічно пов’язаний з дієсловом amare – любити, бути прихильним. Результати проведеного дослідження свідчать, що в межах сформованого паремійного корпусу концепт amicitia корелює з іншими концептами: bonum, divitiae, felicitas, fides, mors, tempus, котрі допомагають з’яcувати його семантико-когнітивні особливості. Римляни вважали дружбу життєвою необхідністю, великим благом, без якого навіть щастя не тішить. Як висока моральна цінність, вона була можлива тільки серед рівних, духовно зрілих людей зі спільними поглядами й інтересами. Справжня дружба, що триває усе життя, – велика рідкість, тому найдавніший друг – найкращий. Однак, щоби здобути прихильність іншої людини, визнати її своїм другом, треба не лише пізнати звичаї її поведінки у різних життєвих обставинах, але й випробувати стосовно себе. Щирі людські взаємини, котрі для римлян були важливіші, ніж найбільше багатство, часто не проходили випробування нещастям, бідністю, втратою соціального статусу. Латинські тексти засвідчують усвідомлене розуміння античними реалій людських далеко не ідеальних відносин, коли pro optimo minime malus est. Дослідження лінгвокультурного концепту amicitia сприяє розумінню ментальності етносу-носія латинської мови, допомагає реконструювати шкалу аксіологічних констант римської лінгвокультури, що стала частиною спільного фундаменту європейської цивілізації.

The article is devoted to the study of the concept of friendship in Latin linguocultural space. In the linguistic consciousness of the Roman society it occupied a special place as a component of the axiological structure that provided high moral level of interpersonal relations. In the current conditions of deformations and rethinking of the entire interethnic and interpersonal relations this topic has become especially relevant. One of the approaches of linguocultural concept investigation is detection of its nominative field which includes among others its direct nominations and representative paremias. Their analysis is carried out using descriptive and structural methods. The main lexeme-verbalizer of the concept friendship is the noun amicitia which is the dominant of the synony- mous series (amor, comitas, societas) and is etymologically related to the verb amare – to love, to care. The results of the conducted research show that within the limits of the formed paremic corpus the concept of amicitia correlates with other concepts: bonum, divitiae, felicitas, fides, mors, tempus which helps to manifest its semantic and cog- nitive features. The Romans considered friendship a vital necessity, a great wellfare without which even happiness does not please. Being a high moral value it was possible only among equals, spiritually mature people with common views and interests. A true friendship that lasts a lifetime is a great rarity so the oldest friend is the best. However in order to gain the affection of another person, to recognize him as your friend you must not only learn the habits of his behavior in various life circumstances, but also test yourself. Sincere human relations which were for the Romans more important than the greatest wealth often failed the test of misfortune, poverty, loss of social status. Latin texts testify a conscious understanding of human realities being far from ideal, when pro optimo minime malus est. The study of the linguocultural concept of amicitia contributes to understanding of mentality of the Latin-speaking ethnos, helps to reconstruct the scale of axiological constants of the Roman linguoculture, which became a part of the common foundation of European civilization.