Митрополит Андрей Шептицький та українські письменники. Юрій Шевельов. Улас Самчук. Стаття 5.

Abstract

Він справедливо вважається одним із найвидатніших українських мово- і літературознавців ХХ століття. Його праці «Нарис сучасної української літературної мови», «Галичина у формуванні української літературної мови», «До питання про генезу й природу називних речень» справедливо вважаються бестселерами. Подібної оцінки також заслуговує тритомове видання «Пороги і Запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеології». Науковець народився в Харкові, але залишив після себе унікальні спогади про зустріч з митрополитом Андреєм Шептицьким у Львові. В Україні у 2017 році побачив світ двотомник Юрія Шевельова «Я, мені, мене… (і довкруги)», в якому видатний вчений дав високу оцінку Великому митрополиту: «Так, велич – це слово, це поняття визначили спогад про цю пам’ятну зустріч. Ми пройшли через кілька сутінкових кімнат і опинилися перед тим, що було Шептицький, але що могло б бути пам’ятник йому. Він не міг ходити, і він прийняв нас у великому фотелі, фотель був широкий, але якось творилося враження, що Шептицький у ньому не вміщався, як, мабуть, він не вміщався в українському світі. Спогад зберіг уяву про велич і фізичну великість усього з Митрополитом зв’язаного. Велике було його тіло, – але іншою великістю, ніж тіло Багринівської: воно не розпливалося, воно було повне фізичної й духовної моці. Велика була голова з високим чолом і живими очима. Великі були руки. Він не виголошував для нас великих слів і промов. Він розмовляв по-товариському. Не потребував він говорити про Росію й життя її громадян, він знав ці речі з досвіду власного вигнання й полону, і кілька ніби між іншим кинених слів показали це зовсім чітко. Зате він завів з нами прецікаву розмову про взаємини між соціял-демократією західнього ґатунку й російським більшовизмом. Видно, ця тема видалася йому відповіднішою для розмови з людьми двадцятирічного життя в радянській системі, ніж могли б бути розмови на релігійні теми. І виявилося в цій темі велике знання поза клерикальних справ і позаклерикальних людей, без жадної злоби, без нападів, без глузування, sine ira et studio. Виглядало, що цій людині справді були відкриті людські серця й уми, що вона розуміла кожну людину, бо для неї світ був не хаосом випадкових деталів, а системою. Жадним словом не були згадані церква й релігія, але, виходячи з авдієнції, що тривала, може, годину, ми бачили Божу руку й Божий розум за всім тим, що робили сліпі люди. Якщо входячи я поцілував руку Митрополита, бо так мене навчила Параскева Багринівська, бо це була частина ритуалу, то виходячи я вже знав, що ця рука заслуговує на те, щоб дістати поцілунок. Це вже не була частина ритуалу, це був символ дійсности. Мені здавалося, що понад цим чолом були непомітні для багатьох роги Мойсея, біблійного й Франкового, а ці руки, може, тримали скрижалі Завіту».