Судове правозастосування як специфічний тип застосування права: адміністративно-правовий аспект

Abstract

У статті автор розмірковує над можливістю визнання судового правозастосування в якості специфічного типу застосування права. Виходячи з такої, що вже остаточно сформувалась, позиції визнання застосування в якості окремої самостійної форми реалізації норм адміністративного права, поряд з іншими її формами – виконанням, додержанням, використанням, автор спрямовує свій науковий пошук на дослідження специфіки правозастосування особливим його суб’єктом – судом. Проаналізувавши наявні у наукових джерелах аргументи про специфіку судового правозастосування, автор відкидає більшість ознак, які у наукових джерелах пропонуються як такі, що притаманні лише судовому застосуванню (одночасне і пов’язане застосування не лише норм матеріального права, але й норм процесуального права; правоінтерпретаційна діяльність суду; потреба узгодження судового правозастосування із судовою практикою), як такі, що характеризують правозастосовчу діяльність не лише судів, а й інших суб’єктів. Вказується на такий недолік нормативного регулювання, як відсутність нормативних визначень понять «норми матеріального норми» («матеріальні норми», «матеріальне право», інші подібні), «норми процесуального права» («процесуальні норми», «процесуальне право», інші подібні), а також «застосування норм права», «застосування норм матеріального права», «застосування норм процесуального права» тощо. В якості критеріїв виокремлення судового застосування як окремого типу правозастосування автором розглядаються: специфіка самого суб’єкта застосування; відмінне щодо інших випадків (несудового) застосування нормативне врегулювання відповідних процесуальних питань, та враховується зміст понять «тип» та «типізація». Вказується, що за умови відсутності уніфікованого підходу до визначення змісту всіх форм реалізації норм права (виконання, використання, додержання, застосування), проблемним є (і залишатиметься до нормативного вирішення цього питання) віднесення тих чи інших дій суду з реалізації процесуальних норм до певних конкретних форм. Перспективним напрямом подальших дискусій автор вважає можливість тлумачення дій суду з реалізації у процесі розгляду справи процесуальних норм в одних випадках як «використання», а в інших – як «застосування».

In the article, the author reflects on the possibility of recognizing judicial enforcement as a specific type of law enforcement. Proceeding from the already finally formed position of recognition of application as a separate independent form of implementation of the norms of administrative law, along with its other forms - implementation, compliance, use, the author directs his scientific search to the study of the specifics of law enforcement by its special subject - the court . Having analyzed the arguments available in scientific sources about the specifics of judicial enforcement, the author rejects most of the features that are proposed in scientific sources as being inherent only in judicial enforcement (simultaneous and related application of not only the norms of substantive law, but also the norms of procedural law; legal interpretation activity court; the need to coordinate judicial enforcement with judicial practice) as those that characterize the enforcement activity not only of courts, but also of other subjects. Such a deficiency of normative regulation is indicated, such as the lack of normative definitions of the concepts of “norms of material norm” (“material norms”, “substantive law”, other similar), “norms of procedural law” (“procedural norms”, “procedural law”, other similar ), as well as “application of legal norms”, “application of material law norms”, “application of procedural law norms”, etc. As criteria for distinguishing judicial application as a separate type of law enforcement, the author considers: the specificity of the subject of application itself; different from other cases of (non-judicial) application of normative regulation of relevant procedural issues, and the content of the concepts “type” and “typing” is taken into account. It is indicated that, in the absence of a unified approach to determining the content of all forms of implementation of legal norms (execution, use, compliance, application), it is problematic (and will remain until the normative resolution of this issue) to attribute certain actions of the court in the implementation of procedural norms to certain specific forms The author considers the possibility of interpreting the actions of the court to implement procedural norms in some cases as “use” and in others as “application” as a promising direction for further discussions.