Асиметрія інтересів у співробітництві між Узбекистаном та США щодо питань безпеки в Центральній Азії

Abstract

У статті здійснено аналіз асиметрії інтересів у співробітництві між Узбекистаном та США в питаннях безпеки в Центральній Азії впродовж 1991–2019 рр. Розгляд теми в контексті різного ресурсного потенціалу та зовнішньо-політичних цілей цих держав дозволив краще зрозуміти особливості змінної динаміки та інституціоналізації безпекових процесів у Центральній Азії. Відповідно, прослідковано еволюцію співпраці Узбекистану та США щодо питань безпеки в Центральній Азії, визначено основні інтереси Ташкента та Вашингтона на кожному етапі співробітництва щодо питань безпеки в згаданому регіоні та здійснено порівняння підходів у визначенні та реалізації інтересів згаданими акторами на двосторонньому та багатосторонньому рівні. Аналіз було проведено в рамках неореалістичного підходу «балансу загроз», що дозволило розглянути політику Узбекистану з перспективи теорії «виживання режиму» та прослідкувати гнучкість зовнішньої політики США в Центральній та Південній Азії. Так, виявлено, що США були змушені підтримувати баланс між прагматичним підходом у досягненні власних стратегічних цілей через налагодження тісних відносин з авторитарним режимом І. Карімова і невтручання у внутрішньополітичні справи Узбекистану та просуванням принципів демократизації у своїй зовнішній політиці. Зазначений підхід був підірваний реакцією американської сторони на події в Андижані у 2005 р., яку керівництво Узбекистану сприйняло як загрозу чинному політичному режиму. Однак збіг інтересів Ташкента і Вашингтона щодо стратегічної конкуренції великих держав у Центральноазіатському регіоні та стабілізації в Афганістані дозволили надалі відновити діалог. Приход до влади адміністрації Ш. Мірзійоєва наприкінці 2016 р. та подальша зміна курсу зовнішньої політики Узбекистану значно вплинули на зменшення асиметрії інтересів у відносинах із Вашингтоном. Останній визнає прогрес у лібералізації внутрішньополітичного життя в Узбекистані, а також підтримує дипломатичні зусилля Ташкента щодо афганського питання та внутрішньорегіональної консолідації в Центральній Азії. У цей спосіб США намагаються частково відновити свій вплив у регіоні та стримати геополітичну експансію Росії та Китаю, що також певною мірою відповідає інтересам Узбекистану.

The article aims at analyzing the interests’ asymmetry within cooperation between Uzbekistan and the United States on security issues in Central Asia from 1991 to 2019. Investigation of the theme from the perspective of divergent resource potential and strategic goals of these countries allow us to better understand the evolving dynamics of institutionalization of security processes in Central Asia. Accordingly, the author embarked on tracing the evolution of Uzbekistani-US relations in the realm of security in Central Asia, identifying main interests of Tashkent and Washington at each stage of collaboration on addressing Central Asian region traditional and non-traditional threats as well as comparing approaches these actors used to exercise in definition and realization of interests at bilateral and multilateral level. The research was conducted on the basis of a neorealist “balance of threat” theory approach, which allowed considering foreign policy of Uzbekistan from the perspective of “regime surviving” theory and discovering the flexibility of US policy towards Central and South Asia. Thus, it was found out that the United States ought to have maintained an ambiguous attitude in pursuing its own strategic objectives in relations with Uzbekistan. On the one hand, Washington opted to establish closer ties with the authoritarian regime of Islam Karimov and steer clear of interference into Uzbekistan’s domestic affairs. On the other hand, it sought to retain rhetoric of democratization and liberalization. Such a strategy was undermined by the American reaction to suppression of uprising in Andijan in 2005, which the Uzbekistani leadership perceived as a threat to then political regime. However, the convergence of Tashkent’s and Washington’s interests toward geopolitical competition in the Central Asian region and stabilization in Afghanistan enabled further resumption of dialogue. Since Shavkat Mirziyoyev’s administration coming to power and the changing the course of Uzbekistan’s foreign policy after 2016 the asymmetry of interests in relations with Washington had been reduced significantly. The latter acknowledged progress in liberalization of domestic policy in Uzbekistan and supported Tashkent’s diplomatic efforts upon the Afghanistan issue and regional consolidation within Central Asia. In doing so, the United States tried to partially restore its influence in Central Asian region and curb the geopolitical expansion of Russia and China that met to some extent zests of Uzbekistan.