Neo-Ottomanism and Erdoganism as a new idea of Turkish imperialism

Abstract

The article deals with the emergence and formation of several modern ideologies that dominate the modern Turkish narrative, in its domestic and foreign policy. These two ideological narratives are neo-Ottomanism and Erdoganism. These two paradigms serve to set out tactics and strategies for the development of Turkish society in the future. The concept of neo-Ottomanism is based on nostalgia for the former greatness of the Ottoman Empire. It implies on a historical and spiritual connection between the modern Republic of Turkey and the Ottoman Empire. The regional policy of the Turkish Republic is based on its interests in such regions as the Middle East, North Africa, Central Asia, the Crimean Peninsula, the Caucasus and the Balkan Peninsula. The Arab Spring gave Turkey a chance to take control of the Arab countries, which were plunged into chaos, anarchy and civil wars. Also, in 2015, Turkey received a mechanism to put pressure on the European Union with the help of Arab refugees. Thus, Turkey was able to increase its influence not only in Muslim countries, but also on European countries. Gradually, Turkey was able to take the position of not only a regional leader, but also an influential country, but also a state that can influence many regions. In symbiosis with neo-Ottomanism came the ideology of Erdoganism, named after the leader of the modern Turkish Republic, Recep Tayyip Erdogan. The charisma and populism of the Turkish leader, as well as his religiosity, have become a feature in his foreign and domestic policy. The ideology of Erdoganism and neo-Ottomanism is aimed at the conservative part of the Turkish population, and implies a departure from the reforms and ideology of Kemalism. The author comes to the conclusion that these two ideologies, plus the geopolitical situation, allow Turkey to increase its political potential and help achieve its goals.

У статті розглядається виникнення та становлення кількох сучасних ідеологій, які домінують у сучасному Турецькому наративі, у її внутрішній та зовнішній політиці. Два ці ідеологічні наративи, це неоосманізм і ердоганізм. Ці дві парадигми служать для вистоювання тактики та стратегії розвитку турецького суспільства на майбутню перспективу. Концепція неоосманізм будується на ностальгії за колишньою величчю Османської імперії. Воно має на увазі історичний та духовний зв’язок між сучасною Турецькою республікою та Османською імперією. Регіональна політика Турецької республіки будується на її інтересах у таких регіонах як Близький Схід, Північна Африка, Центральна Азія, Кримський півострів, Кавказ та Балканський півострів. Арабська весна дала Туреччині шанс взяти під свій контроль арабські країни, які поринули в хаос, анархію та громадянські війни. Так само у 2015 році Туреччина отримала механізм для тиску на Європейський Союз за допомогою арабських біженців. Таким чином, Туреччина змогла збільшити свій вплив не лише в мусульманських країнах, а також у країнах Європи. Поступово Туреччина змогла вийти на позиції не лише регіонального лідера, а й впливової країни, а й держави, яка може впливати на багато регіонів. У симбіозі з неоосманізмом прийшла і ідеологія Ердоганізму, названа на честь лідера сучасної Турецької республіки, Реджепа Тайіпа Ердогана. Харизма і популізм Турецького лідера, а також його релігійність стали особливістю у його зовнішній та внутрішній політиці. Ідеологія Ердоганізму та неоосманізму спрямована на консервативну частину населення Туреччини, і має на увазі відхід від реформ та ідеології Кемалізму. Автор приходить до думки, що ці дві ідеології, плюс геополітична обстановка, дозволяють Туреччині нарощувати свій політичний потенціал і допомагає досягати поставлених цілей.