Еволюція політики Китайської Народної Республіки щодо країн Африки

Abstract

У статті на основі документів та наукового доробку вітчизняних і зарубіжних дослідників автор проаналізував етапи становлення, їхні особливості та зміст політики КНР щодо країн Африки. Встановлено, що до середини 1950-х років ХХ ст. про неї як самостійний напрямок зовнішньої політики Китаю говорити не варто. З середини 1950-х–до середини 1970-х років ця політика формувалася й розвивалася під впливом маоїстської ідеології, яка передбачала всебічну допомогу національно-визвольним рухам і молодим незалежним державам у їхній боротьбі проти колоніалізму та імперіалізму. З’ясовано, що з початком «чотирьох модернізацій» в 1978 р. в КНР політика Бейджину щодо Африки поступово позбувалася ідеологічних шор і ставала більш прагматичною, а також відсувалася на другий план через брак ресурсів і небажання псувати відносини із західними інвесторами. Доведено, що на провідні позиції в зовнішній політиці КНР країни Африки повернулися після трагічних подій на площі Тяньаньмень в 1989 р. Успіхи в проведенні реформ і зростання потенціалу Китаю дозволили йому активізувати відносини з країнами Африки, тим більше, що була потреба в отриманні природних ресурсів. У поєднанні з наростаючою торгівлею зброєю, розвитком інфраструктурних проектів зазначені фактори забезпечили стрімке зростання китайсько-африканського товарообігу та перехід на початку ХХІ ст. до формування відносин стратегічного партнерства між КНР та африканськими країнами, інструментом якого став Форум китайсько-африканського співробітництва (FOCAC). Логічним продовженням політики Китаю на поглиблення стратегічних відносин з африканськими країнами стало їхнє залучення до реалізації глобального геостратегічного проекту «Один пояс, один шлях», дослідження чого доцільно продовжити в подальших роботах.

In the article, on the basis of documents and scientific work of domestic and foreign researchers, the author analyzed the stages of development, their features and the content of the policy of the People’s Republic of China towards African countries. It was established that by the mid-1950s of the XX century it is not worth talking about the policy of the People’s Republic of China towards Africa as an independent direction of foreign policy. From the mid-1950s to the mid-1970s, this policy was formed and developed under the influence of Maoist ideology, which provided comprehensive assistance to national liberation movements and young independent states in their struggle against colonialism and imperialism. It has been found that with the beginning of the “Four Modernizations” in 1978 in the PRC, Beijing’s policy towards Africa gradually got rid of ideological believes and became more pragmatic, and also took a back seat due to a lack of resources and a reluctance to spoil relations with Western investors. It has been proven that Africa returned to the leading positions in the foreign policy of the PRC after the tragic events in Tiananmen Square in 1989. Success in carrying out reforms and increasing China’s potential allowed it to intensify relations with Africa, especially since there was a need to obtain natural resources. In combination with the growing arms trade, the development of infrastructure projects, these factors ensured the rapid growth of Sino-African trade and the transition at the beginning of the 21st century to the formation of strategic partnership relations between the People’s Republic of China and African countries, the instrument of which was the Forum on China-Africa Cooperation (FOCAC). Their involvement in the implementation of the global geostrategic Belt and Road Initiative became a logical continuation of the PRC’s policy of deepening strategic relations with African countries, the study of which should be continued in future works.