Ґенеза розвитку інституту доказів та допустимості доказів

Abstract

У статті аналізуються історичний шлях розвиткуінституту доказів та допустимості доказів. В ході проведеного дослідження було встановлено, що допустимість доказів не була відома законодавцеві за часи Київської Русі, її, по суті, заміняла допустимість джерел доказів, до яких пред’являлися певні вимоги. Перша законодавча спроба виробити і включити у кримінальний процес правила про допустимість доказів була зроблена в Російській Імперії під час Судової реформи 1864 року. До початку XX ст. реформований кримінальний процес був побудований на громадських засадах судочинства. Відмова від розшукового процесу, заснованого на теорії формальних доказів, внаслідок буржуазно-демократичної реформи 1864 року призвела до становлення змагального начала: було введено суд присяжних; звинувачуваний більше не був об’єктом для слідства, націленого на визнання провини з допущенням тортур; сторони звинувачення і захисту були рівноправними. Однак, зберігалися й окремі приватно-позовні начала (наприклад, справи приватного обвинувачення). Для суду основою оцінки доказів стає внутрішнє переконання. Отримала розвиток нова концепція доказування в кримінальному процесі. Радянський кримінальний процес практично відмовився від будь-яких правил про допустимість доказів. Не можна не погодитися з висловом, що для кримінально-процесуального законодавства радянського періоду характерним було скорочення формальних правил допустимості доказів. Поняття допустимості доказів з площини юридичної було переведено в площину політичну. КПК 1960 року, як і його попередники, ніяк не регламентував питання про допустимість доказів. У ньому було відсутнє положення про те, що докази, отримані з порушенням закону, не мають юридичної сили. Ситуація покращилась після здобуття Україною незалежності. Судова реформа дала змогу забезпечити в кримінальному процесі захист прав людини і громадянина на прогресивному європейському рівні, сам процес набув справжньої змагальності та публічності відповідно до тих вимог, які висувалися українським суспільством та фаховими міжнародними інституціями. Ухвалений Верховною Радою України у 2012 році новий Кримінальний процесуальний кодекс України вніс суттєві зміни в проведення пізнавальної діяльності, спрямованої на отримання доказів з метою встановлення істини у кримінальному провадженні. До КПК було включено окремі статтю «Допустимість доказу». Вона затвердила, що: по-перше, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України; по-друге, недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

The article analyzes the historical development of the institute of evidence and admissibility of evidence. The study found that the admissibility of evidence was not known to the legislator in the times of Kievan Rus, and was, in fact, replaced by the admissibility of evidence sources, which were subject to certain requirements. The first legislative attempt to develop and incorporate rules on the admissibility of evidence into criminal procedure was made in the Russian Empire during the Judicial Reform of 1864.Until the beginning of the XX century, the reformed criminal procedure was based on the public principles of justice. The abandonment of the investigative process based on the theory of formal evidence as a result of the bourgeois democratic reform of 1864 led to the emergence of an adversarial principle: a jury trial was introduced; the accused was no longer an object of investigation aimed at confessing guilt with the admission of torture; the prosecution and defense were equal. However, certain private-law principles remained (for example, private prosecution cases). For the court, internal conviction became the basis for evaluating evidence. A new concept of proof in criminal proceedings was developed.Soviet criminal procedure practically abandoned any rules on the admissibility of evidence. One cannot but agree with the statement that the criminal procedure legislation of the Soviet period was characterized by a reduction of the formal rules of admissibility of evidence. The notion of admissibility of evidence was transferred from the legal plane to the political plane. The CPC of 1960, like its predecessors, did not regulate the issue of admissibility of evidence in any way. It did not contain a provision stating that evidence obtained in violation of the law had no legal force. The situation improved after Ukraine gained independence. The judicial reform made it possible to ensure the protection of human and civil rights in criminal proceedings at a progressive European level, and the process itself became truly competitive and public in accordance with the requirements set forth by Ukrainian society and professional international institutions. The new Criminal Procedure Code of Ukraine adopted by the Verkhovna Rada of Ukraine in 2012 introduced significant changes to the conduct of cognitive activities aimed at obtaining evidence to establish the truth in criminal proceedings. A separate article on «Admissibility of Evidence» was included in the CPC. It states that: firstly, evidence is recognized as admissible if it is obtained in accordance with the procedure established by the CPC of Ukraine; secondly, inadmissible evidence cannot be used in making procedural decisions, and the court cannot refer to it when making a court decision.