Інституційні формати європейської безпеки: досвід та перспективи трансформації

Abstract

У статті подано загальну характеристику трансформації європейської безпеки, зокрема її інституційного виміру. Автори стверджують, що іманентні контроверзи історичної й сучасної динаміки Європи, відображені через диференційовані географічні образи, культурні наративи чи інституційні виміри, перетворюють європейську безпеку на доволі складне і суперечливе явище. На переконання авторів, Європу доцільно розуміти як когнітивний регіон, з дубльованим інституційним членством та динамічною територіально-просторовою будовою. Саме для такої Європи покликана працювати ідентичнісно орієнтована, інституційно диференційована й географічно детермінована європейська безпека. Усі ключові європейські інституції - ЄС (ЄЕС), НАТО та ОБСЄ - пройшли власний шлях трансформації й пристосування до нових змінених вимог міжнародного середовища, починаючи з кінця 1980-х років. Їхній диференційований досвід дає змогу розкрити суперечності, якими супроводжувалося становлення європейської безпеки після завершення холодної війни. Пошуки ефективних моделей гарантування безпеки у Європі значною мірою утруднювалися різними безпековими інтересами держав регіону, а також тривалою відсутністю прямих військових загроз. Російська агресія в Україну виразно унаочнила, що у європейському порядку безпеки є значні недоліки: норми, які лежали в його основі, порушуються, інституції відчувають конкуренцію, а військовий потенціал слабший, ніж передбачалося. Консолідація колективного Заходу навколо допомоги Україні сприяла, водночас, перегляду державами Європи власних оборонних бюджетів і загалом посилила увагу до стану справ у військовій сфері. Ефективність колективних домовленостей у межах Рамштайн розкрила не лише потенціал спільних дій у безпековій сфері та підкреслила важливість гнучкого підходу до питань безпеки, а й увиразнила значення мережевих структур, регіональних і субрегіональних союзів, альянсів чи ad hoc коаліцій для гарантування безпеки і миру в майбутньому. Останні розглядаються як винятково придатні для опрацювання безпекових інтересів держав учасниць особливо у випадках, коли великі альянси чи союзи демонструють меншу гнучкість чи гіршу динаміку в прийнятті рішень. Проте міркування, що більші інституціоналізовані формати співпраці у сфері безпеки поступляться меншим чи неформалізованим є, на думку авторів, передчасними.

The article presents a general view of European security transformation, in particular in its institutional dimension. The authors claim that the immanent controversies of the historical and contemporary dynamics of Europe, reflected through differentiated geographical images, cultural narratives or institutional images, turn European security into a complex and contradictory phenomenon. According to the authors, it is appropriate to understand Europe as a cognitive region with duplicated institutional membership and a dynamic territorial-spatial structure. So, European security which is considered to be identity-oriented, institutionally differentiated and geographically determined is meant to work for such a complex Europe. All the key European institutions - the European Union (EU), NATO, and the OSCE - have gone through their own path of transformation to meet the new changed demands of the international relations since the late 1980s. Their differentiated experiences make it possible to reveal the contradictions that accompanied the formation of European security after the end of the Cold War. The search for effective models of security in Europe was greatly hampered by the various security interests of the states of the region, as well as the long-term absence of direct military threats. Russia's aggression against Ukraine made it clear that the European security has significant flaws: the norms are being violated, institutions are experiencing competition, and the military potential is weaker than expected. Consolidation of the collective West around the aid for Ukraine, contributed to the review of defense budgets of European states and, in general, increased attention to their own military sphere. The effectiveness of collective agreements within Ramstein revealed not only the potential of joint actions in the security sphere and emphasized the importance of a flexible approach to security issues, but also highlighted the importance of network structures, regional and subregional alliances or ad hoc coalitions to guarantee security and peace in the future. The latter are seen as exceptionally suitable for working out the security interests of the states, especially in cases where large alliances or unions demonstrate less flexibility or worse dynamics in decision-making. At the same time, according to the authors, it would be premature to claim that larger formats of cooperation in the field of security will yield to smaller or informal ones.