Дискурсивний вимір функціонування еліт у міжнародному середовищі

Abstract

У статті розкрито роль еліт як акторів міжнародних відносин крізь призму теорії політичних еліт Вільфредо Парето та Гаетано Моски. Від доби Античності аристократія, формуючи політичну еліту, контролювала процес прийняття рішень у державі. У XXI ст., через глобалізацію та поширення демократичних засад у політичних системах більшості держав, підходи до розуміння еліти значно трансформувалися, однак визначальні риси еліт залишились незмінними: високий інтелект, моральні якості, доступ до матеріальних ресурсів. Згідно з теорією елітизму, суспільство поділене на дві категорії: тих, що правлять (еліти), та тих, ким правлять. Політична еліта не є статичною, вона здатна трансформуватись під тиском зовнішніх чинників, як от зміни тенденцій у міжнародному середовищі, ескалація та деескалація війн, загострення економічних проблем, а також вплив контреліт на суспільну думку. З часом теорія була доповнена політологами сучасності, що втілилося в оновленій типологізації еліт та їхньому поділі на еліти знань, бізнесу та управлінські еліти. Науковці стверджують, що з розмиттям кордонів, появою соціальних мереж, розширенням доступу до освіти та науки еліту неможливо класифікувати лише як політичного актора. Відтак, сьогодні важливості набувають політичні лідери окремих держав та міжнародних організацій, лідери громадської думки, бізнесмени та науковці. У статті висвітлено проблематику дискурсу політичних еліт, його залежності від типу ідентичності. Досліджено три дискурсивні стратегії: «пафос», «логос» та «етос» та їхній вплив на формування популістської риторики політичних лідерів. Як відомо, саме послуговуючись риторикою, лідери мають змогу формувати ставлення суспільства до окремих проблем чи політик, що робить дискурсивні практики критично важливим об’єктом дослідження, коли йдеться про політичні еліти.

The article reveals the role of elites as actors in international relations through the prism of the theory of political elites by Vilfredo Pareto and Gaetano Mosca. Since ancient times, the aristocracy, forming the political elite, has controlled the decision-making process in the state. In the XXI century, due to globalization and the spread of democratic principles in the political systems of most countries, approaches to understanding the elite have been significantly transformed, but the defining features of elites have remained unchanged: high intelligence, moral qualities, and access to material resources. According to the theory of elitism, society is divided into two categories: those who rule (elites) and those who are ruled. The political elite is not static; it is able to transform under the pressure of external factors, such as changes in trends in the international environment, escalation and de-escalation of wars, aggravation of economic problems, and the influence of counter-elites on public opinion. Over time, the theory was supplemented by contemporary political scientists, which was embodied in an updated typology of elites and their division into knowledge, business, and managerial elites. Scholars argue that with the blurring of borders, the emergence of social networks, and increased access to education and science, elites cannot be classified as political actors alone. Therefore, political leaders of individual states and international organizations, opinion leaders, businessmen, and scientists are gaining importance today. The article highlights the issues of discourse of political elites and its dependence on the type of identity. The author analyzes three discursive strategies: «pathos», ‘logos’ and ‘ethos’ and their influence on the formation of populist rhetoric of political leaders. As is well known, it is through rhetoric that leaders are able to shape public attitudes toward certain issues or policies, which makes discursive practices a critical object of study when it comes to political elites.