Міжнародно-правове регулювання застосування реституції як форми матеріальної відповідальності держав

Abstract

У статті робиться спроба визначити засади міжнародно-правового регулювання застосування реституції як форми матеріальної відповідальності в міжнародному праві, так як реституція – засіб правового захисту, доступний позивачеві у розгляді міжнародного спору, за якого вилучене майно повертається первісному власнику в натурі. Проаналізовано теоретичні положення щодо міжнародно-правового регулювання застосування реституції як однією із форм матеріальної відповідальності згідно міжнародного права, використовуючи наступні джерела – Комісія міжнародного права ООН (ILC); Стаття 35 Статей про відповідальність держав 2001 р.; Постійний суд міжнародного правосуддя (PCIJ) (попередник Міжнародного суду ООН). У правовій доктрині розрізняють дві форми реституції – реституцію в натурі (“restitutio in integrum”) і ресторацію (“restitutio in pristinum”). Реституція в натурі (restitutio in integrum) полягає у відновленні коли-шнього матеріального становища. Друга форма реституції – ресторація (restitutio in pristinum) – являє собою відновлення нематеріальних прав. Питання реституції власності займало важливе місце під час багатьох політичних змін і мирних домовленостей після закінчення холодної війни. Повернення майна, будинків і землі розглядалося як засіб виправлення минулої несправедливості в багатьох формах, починаючи від комуністичної націоналізації та конфіскації землі колоніальної доби до відвертих етнічних чисток і військових злочинів. Політика реституції часто фігурує в ширших зусиллях у сфері правосуддя перехідного періоду після репресій, переслідувань і масових порушень прав людини. Серед низки механізмів правосуддя перехідного періоду реституція найтіснішим чином пов’язана з відшкодуванням шкоди як через спільне історичне походження, так і через спільне прагнення повернути жертвам умови, в яких вони були задоволені, якби їхні права не були порушені. Проаналізовано практичні приклади реституції, які відбувалися в Чеській Республіці, Південній Африці, Боснії та Гватемалі. Досліджено рекомендації щодо того, як краще спланувати, організувати та імплментувати програму реституції в умовах перехідного періоду, які влучно описав в своїх працях видатний науковець Mr. Rhodri C. Williams [13].

The article attempts to determine the principles of international legal regulation of the application of restitution as a form of material responsibility in international law, as restitution is a means of legal protection available to the claimant in the consideration of an international dispute, for which seized property is returned to the original owner in kind. The theoretical provisions regarding the international legal regulation of the application of restitution as one of the forms of material responsibility under international law have been analyzed, using the following sources – the UN International Law Commission (ILC); Article 35 of the Articles on State Responsibility of 2001; Permanent Court of International Justice (PCIJ) (predecessor of the UN International Court of Justice). Legal doctrine distinguishes two forms of restitution – restitution in kind («restitutio in integrum») and restoration («restitutio in pristinum»). Restitution in kind (restitutio in integrum) consists in restoring the former material situation. The second form of restitution – restoration (restitutio in pristinum) – is the restoration of immaterial rights. The issue of property restitution has been central to many political changes and peace agreements since the end of the Cold War. Restitution of property, homes, and land has been seen as a means of redressing past injustices in many forms, ranging from communist nationalization and colonial-era land confiscation to outright ethnic cleansing and war crimes. The politics of restitution often figure in broader transitional justice efforts following repression, persecution, and mass violations of human rights. Among the range of transitional justice mechanisms, restitution is most closely related to reparations, both because of their shared historical origins and because of their common desire to return victims to the conditions in which they would have been satisfied if their rights had not been violated. Practical examples of restitution that took place in the Czech Republic, South Africa, Bosnia and Guatemala were analyzed. Were studied the recommendations on how to better plan, organize and implement the restitution program in the conditions of the transition period, which were aptly described in his writings by the outstanding scientist Mr. Rhodri C. Williams [13].