Exercise of power during military occupation: a case study of military and transformative occupations

Abstract

The article examines the legal frameworks of military occupation (MO) and transformative military occupation (TMO), their impact on the sovereignty of occupied territories, and the peculiarities of implementing occupational authority. Through an analysis of two case studies – the occupation of Palestine by Israel and Iraq by the U.S. – led coalition, the study explores how these forms of occupation align with the «status quo ante» principle and compares their political governance activities. Military occupation is rooted in the Hague and Geneva Conventions, which define its temporary nature, restrict administrative control over the occupied territory, and mandate the preservation of its status until the conflict's resolution. Conversely, TMO extends beyond traditional legal regulation, focusing on profound transformations of the political, social, and economic structures of territories, often justified by human rights norms. Both forms of occupation demonstrate a tendency to leverage the institution of MO to serve strategic interests; however, they differ in legal foundations, scope of authority, and their impact on sovereignty. In the case of TMO, extensive reforms are implemented and legitimized through international law, while MO emphasizes maintaining effective control within limited powers, albeit creating conflicts over the boundaries of its authority. Overall, regardless of legal boundaries, the commonality lies in using MO as a political institution to influence the situation in occupied territories in favor of the occupying state. The article concludes that further research should focus on studying occupation as a political institution (practice) of foreign and international control.

У статті розглянуто правові рамки режимів військової окупації (ВО) та трансформаційної військової окупації (ТВО), їхній вплив на суверенітет окупованих територій, а також особливості реалізації окупаційної влади. На основі аналізу двох кейсів – окупації Палестини Ізраїлем та Іраку коаліцією на чолі зі США, досліджено, як ці форми окупації співвідносяться з принципом збереження суверенітету та зроблено порівняння щодо політичної діяльності влади. ВО базується на Гаазьких та Женевських конвенціях, які передбачають тимчасовий характер окупації, обмеження адміністративного управління окупованою територією та збереження її статусу до завершення конфлікту. Натомість ТВО виходить за межі традиційного правового регулювання, спрямовуючи зусилля на глибинну трансформацію політичної, соціальної та економічної структури територій, часто з посиланням на норми захисту прав людини. Обидві форми окупації демонструють схильність до використання інституту ВО для реалізації стратегічних інтересів, проте різняться за правовими основами, обсягом повноважень та рівнем впливу на суверенітет. У випадку ТВО реалізуються масштабні реформи, легітимізовані через міжнародне право, тоді як ВО зосереджується на підтриманні ефективного контролю в рамках обмежених повноважень, але в той же час створює колізії щодо меж своїх повноважень. Загалом, незалежно від правових меж, спільним залишається використання ВО як політичного інституту задля впливу на ситуацію на окупованих територіях на користь держави-окупанта. Стаття підсумовує, що подальші дослідження мають зосередитися на вивченні окупації як політичного інституту (практики) іноземного та міжнародного контролю.