Словопорядок як ознака ідіостилю Т. Лівія

Abstract

Сучасне мовознавство характеризується посиленим інте-ресом до вивчення проблем риторики, що найтісніше переплетена з пое-тикою, логікою, стилістикою. Цінним матеріалом у цьому плані є твір відомого римського історіографа Тіта Лівія «Ab urbe condita» чи скоро-чено в українському варіанті «Історія». Промови історичних персоналій, які автор вводить у цей твір, є класичними зразками ораторського мисте-цтва. На даний час існує чимало наукових досліджень, присвячених вивчен-ню лінгвостилістичних особливостей промов інших декад твору, промови ж першої декади залишились поза увагою дослідників. У цьому контексті особливої уваги набуває всебічний аналіз синтаксичних засобів експресії промов. Стаття присвячена аналізу ролі словопорядку та словорозташування у промовах історичних осіб з точки зору емоційно-експресивного забарвлення як одного із факторів аргументації. Дослідження засвідчує, що більшості конструкцій промов притаманне стилістично активне розташування ком-понентів: постпозиція підмета стосовно присудка, що сприяє актуалізації реми, вживається відносно рідше, – присудок зазвичай знаходиться у кінці речення. Характерною ознакою Лівієвих означень є вживання їх у препозиції щодо іменника, часто така препозиція зумовлена особливою питальною інтонацією, бажанням автора якомога сильніше актуалізувати означення. В процесі дослідження виділились препозитивно-постпозитивні побудови, що містять два означення, а також дистантне розміщення контактних в нормі елементів, що сприяє більшій експресії та аргументативності. Для автора «Історії» характерно винесення додатків у абсолютну препозицію, дуже часто це – цілий ряд однорідних додатків, що сприяє їх логічній ак-центації. У статті детально вивчено у цьому контексті функції обставин. Дослідження квантитативних співвідношень препозицій та постпозицій членів речення дають можливість краще зрозуміти рисунок стилю автора «Історії» та пізнати специфіку його ідіостилю.

Modern linguistics is marked by an increased interest in the study of rhetoric, which is closely intertwined with poetics, logic, and stylistics. The work of the renowned Roman historian Titus Livius, Ab urbe condita (referred to in Ukrainian as “History”), serves as valuable material in this regard. The speeches of historical figures incorporated by the author into this work are classical examples of rhetorical art. While a significant amount of research has been devoted to the linguistic and stylistic features of speeches in other decades of the work, the speeches of the first decade have remained largely unexplored. In this context, a comprehensive analysis of the syntactic means of expression in the speeches becomes particularly relevant. This article examines the role of word order and word arrangement in the speeches of historical figures, focusing on their emotional and expressive connotations as a factor in argumentation. The research reveals that most speech constructions feature stylistically active placement of components. For example, while the postposition of the subject relative to the predicate is less frequent, it emphasizes the rheme, whereas predicates are typically located at the end of the sentence. A distinctive feature of Livius’ use of adjectives is their preposition relative to nouns. Such prepositioning is often driven by a specific interrogative intonation and the author’s desire to strongly emphasize the adjective. The study also highlights prepositional and postpositional constructions containing two adjectives, as well as the distant placement of elements that are normally in contact, which enhances expressiveness and argumentation. Another notable feature of Livius’ style is the placement of objects in absolute preposition, often as a series of homogeneous objects, which contributes to their logical emphasis. The article also investigates the role of adverbials in this context. An analysis of the quantitative relationships between prepositional and postpositional sentence elements provides deeper insight into the stylistic structure of “History” and reveals the specifics of Titus Livius’ idiostyle