Die Aussprache der Diphthonge <ei> und <ou> im Literaturmittelhochdeutschen (anhand der normalisierten Texte Walthers von der Vogelweide)

Abstract

Das Ziel der Studie ist es, die phonetischen und phonologischen Merkmale der Diphthonge <ei> und <ou> im Literaturmittelhochdeutschen anhand der von Germanisten normalisierten poetischen Texte Walters von der Vogelweide festzulegen und zu rekonstruieren. Die Untersuchung erfolgt sowohl auf diachroner Ebene – die Entstehung dieser Diphthonge und ihre Wiedergabe im Neuhochdeutschen – als auch auf synchroner Ebene, d.h. ihre schriftliche und artikulatorische Wiedergabe im ausgewählten Zeitraum. Die philologischen Fakten umfassen sowohl historische Daten zur Veränderung des Phonembestandes der deutschen Sprache als auch Angaben von Dialekten in verschiedenen Stadien ihrer Entwicklung (bayerisch, tirolerisch, schweizerisch) sowie territoriale Aussprachebesonderheiten der nationalen (überdialektalen) Variante des Deutschen in dialektalen Gebieten. Die Analyse beginnt mit einer Betrachtung der Eigenheiten dieser Diphthonge in alten Handschriften. Danach werden Rückschlüsse gezogen auf die Mehrdeutigkeit ihrer Wiedergabe einerseits in der festgelegten Literaturnorm, die sich im südlichen Teil des heutigen Deutschlands herausbildete und von der althochdeutschen Tradition vermittelt wurde, und andererseits in der Umgangssprache, die von den unaufhörlichen Tendenzen des Sprachwandels beherrscht ist. Anhand der gesammelten Tatsachen, der Vergleiche und unter Berücksichtigung der allgemeinen Sprachentwicklungsmuster kommen die Autoren zu dem Schluss, dass sich die alte Aussprache dieser Diphthonge bei den Vertretern der Oberschicht, den so genannten Adeligen, erhalten hat, da sie die Zugang zu schriftlichen Denkmälern früherer Epochen hatten und so die Verfeinerung ihrer Sprache kultivierten, bewahrten ihre alten sakralen Traditionen, weil sie dies für ein Zeichen von Kultiviertheit hielten und sich so von den lokalen Dialekten der Unterschicht abzugrenzen versuchten. So wurde festgestellt, dass Schreiber aus unterschiedlichen sozialen Schichten nicht umhin konnten, die wirkliche Aussprache in ihren Handschriften wiederzugeben, zumal diese zusammen mit der „volkstümlichen“ Realisierung der Diphthonge <ei> und <ou> als [ai] und [au] die Grundlage der Phonetik der unifizierten neuhochdeutschen Sprache bildete. Ihre Aussprache in territorialen Varianten der Landessprache (Österreich, die Schweiz) und in einigen südlichen Dialekten betrachten wir als einen Nachhall ihrer archaischen Form, die unserer Meinung nach in der deutschen Literatursprache des Mittelalters (Mitte des 11. bis Anfang des 14. Jahrhunderts) existierte und realisiert wurde.

Метою дослідження є встановлення та реконструкція фонетично-фонологічних особливостей відтворення дифтонгів <ei> та <ou> у літературній середньоверхньонімецькій мові на прикладі нормалізованих германістами текстів поетичних творів Вальтера фон дер Фогельвайде. Вивчення ведеться як у діахронічній площині – встановлюється походження цих дифтонгів та їхні рефлекси у нововерхньонімецькій мові, – так і в синхронічній, т. т. їхнє писемне та артикуляційне відтворення в обраний період часу. До філологічного фактажу долучаються як історичні дані зміни фонемного складу німецької мови, так і дані діалектів на різних етапах їхнього розвитку (баварського, тірольського, швейцарського), територіальні особливості вимови загальнонаціонального (наддіалектного) варіанту німецької мови в діалектних зонах. Аналіз починається з розгляду особливостей відтворення названих дифтонгів у старовинних рукописах, на підставі чого робляться висновки про існування неоднозначності їхнього відтворення в усталеній літературній нормі, яка формувалася у південному ареалі тогочасної Німеччини та була підкріплена давньонімецькою традицією з одного боку, та в усному ужитку, керованому невпинними тенденціями мови до змін. На підставі зібраних фактів, проведеного порівняння та з урахуванням загальних закономірностей розвитку мови дійдено висновку про збереження старої вимови вказаних дифтонгів серед представників вищого суспільства, т. зв. феодалів, які мали доступ до літературних пам’яток попередніх епох, а отже культивували рафінованість своєї мови, зберігали свої давні сакральні традицій, бо вважали це ознакою вишуканості, і тим самим намагалися відмежуватися від місцевих говорів-діалектів нижчого прошарку населення. Таким чином встановлено, що у рукописах переписувачі, які мали різне соціальне

The purpose of the study is to establish and reconstruct the phonetic and phonological features the diphthongs <ei> and <ou> in literary Middle High German, using the poetic texts by Walter von der Vogelweide, normalized by Germanists. The study is carried out both in the diachronic plane – the origin of these diphthongs and their reflections in New High German – and in the synchronic plane, i.e., their written and articulatory reproduction in the selected period of time. The philological facts include both historical data on changes in the phonemic composition of the German language and data from dialects at different stages of their development (Bavarian, Tyrolean, Swiss), as well as territorial pronunciation peculiarities of the national (supra-dialectal) variant of German in its dialectal zones. The analysis begins with a consideration of the idiosyncrasies of these diphthongs displayed in ancient manuscripts. After which we draw conclusions about the existence of ambiguity in their reproduction in the established literary norm, which was being shaped in the southern area of the contemporary Germany and supported by the Old German tradition, on the one hand, and in oral usage exposed to the incessant trends of language change, on the other. Using the collected facts, comparisons, and taking into account the general patterns of language development, the authors conclude that the old pronunciation of these diphthongs was preserved among representatives of upper (posh) class, the so-called feudal lords, who had access to literary documents of previous times, and thus cultivated the refinement of their language, preserved their ancient sacred traditions, because they considered it a sign of sophistication and thus tried to alienate themselves from the local dialects of the lower class. Thus, it has been established that scribes from different social backgrounds could not help reflecting the living pronunciation in their manuscripts, especially since it formed the basis of the phonetics of the unified New German language along with the “folk” realization of the diphthongs <ei> and <ou> as [ai] and [au]. However, we consider their pronunciation in territorial variants of the national language (Austria, Switzerland) and in some southern dialects to be an echo of their archaic form, which, in our opinion, existed and was realized in the German literary language of the medieval period (mid-11th – early 14th centuries).