Збройні сили як гарант національної єдності: інституційна роль у протидії сепаратизму та зміцненні оборонного потенціалу

Abstract

У статті здійснено комплексний аналіз інституційної ролі Збройних Сил в забезпеченні національної єдності та внутрішньополітичної фрагментації, зумовленої як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками дестабілізації. Особлива увага приділяється ролі армії як багатовимірного інституту, що виконує не лише класичну оборонну функцію, але й інституційну місію підтримки цілісності держави в умовах сепаратистських викликів, інфор- маційної війни та когнітивної дезорієнтації населення. Теоретичним підґрунтям дослідження стали концепції політичної інтеграції, теорії оборонного потенціалу, стратегічної комунікації, державної безпеки та когнітивної мобілізації. Автори виходить із позиції, що сучасний оборонний потенціал держави є не лише сумою збройних можли- востей, а й результатом цілісної політико-соціальної та когнітивної архітектоніки. У цьому контексті Збройні Сили постають не лише як інструмент стримування зовнішньої агресії, а як інституційний носій національної єдності. Їхня роль в умовах сепаратизму полягає не лише в локалізації загрози, але й у запобіганні поширенню ідей дезінтеграції, у формуванні горизонтальних зв’язків між регіонами, у публічному уособленні державної суб’єктності та у протидії розмиттю політичної ідентичності населення. У статті запропоновано аналітичну типологізацію основних напрямів інституційної протидії сепаратизму з боку Збройних Сил, а саме: 1) оперативна стабілізація у кризових регіонах, що передбачає присутність ЗСУ у просторах з низьким рівнем державного контролю з метою фізичного захисту та символічної репрезентації державності; 2) розбудова горизонтальних зв’язків, що виявляється у мобілізації військових з усіх регіонів, що сприяє формуванню спільної ідентичності в межах збройного спротиву; 3) інформаційна протидія деструктивним наративам, реалізована через канали стратегічної комунікації, взаємодію з громадськими ЗМІ, спростування фейків і створення позитивного публічного образу армії; 4) ідентифікаційна репрезентація держави, коли армія виступає символом державної присутності в деокупованих чи напівконтрольованих територіях, формуючи новий легітимний порядок через символіку, комунікацію і публічну службу; 5) громадська дипломатія та гуманітарні практики, які підсилюють зв’язок між ЗСУ і місцевими громадами через допомогу, підтримку, участь у реінтеграційних заходах та формування іміджу «захисника, а не окупанта». Кожен із цих напрямів пов’язується зі складовими оборонного потенціалу держави, який розглядається як багатовимірна система, що включає: матеріальні ресурси (озброєння, логістика, чисельність); морально-психологічні ресурси (довіра до армії, бойовий дух, легітимність); інформаційно-комунікативні ресурси (стратегічна комунікація, репутація); ідентифікаційні ресурси (наративи, символи, зв’язок із населенням). Стаття також містить короткий огляд міжнародних кейсів (Іспанія, Канада, Індонезія, Ізраїль, Грузія), які демонструють різні стратегії залучення армії до запобігання або локалізації сепаратизму – від превентивної присутності до гуманітарної інтеграції. Досвід України упродовж 2014–2015 рр. виступає прикладом ефек- тивної трансформації Збройних Сил у багатофункціональний інститут, здатний діяти не лише в полі бою, а й у площині громадської думки, соціальної психології та політичної ідентифікації. Доведено, що сучасна армія повинна розглядатися не як інструмент реагування, а як системний елемент підтримки єдності, легітимності та обороноздатності держави. Усе це вимагає оновленої безпекової парадигми, що поєднує мілітарні, політичні та культурно-комунікативні виміри.

This article presents a comprehensive analysis of the institutional role of the Armed Forces in ensuring national unity and responding to internal political fragmentation caused by both external and internal destabilizing factors. Special attention is paid to the Armed Forces as a multidimensional institution that performs not only the classical defense function but also an institutional mission aimed at safeguarding the integrity of the state under conditions of separatist challenges, information warfare, and cognitive disorientation of the population. The theoretical foundation of the study is based on the concepts of political integration, the theory of defense potential, strategic communication, state security, and cognitive mobilization. The author argues that the modern defense potential of the state is not merely a sum of its armed capabilities but rather the result of a comprehensive political, social, and cognitive architecture. In this context, the Armed Forces are viewed not only as a deterrent to external aggression but as an institutional bearer of national unity. Their role in the context of separatism involves not only containing threats but also preventing the spread of disintegration ideologies, fostering horizontal connections among regions, publicly representing statehood, and resisting the erosion of political identity. The article proposes an analytical typology of the main directions of the Armed Forces’ institutional response to separatism, including: 1. Operational stabilization in crisis regions, which entails the presence of the Armed Forces in areas with diminished state control for the purpose of physical security and symbolic representation of sovereignty; 2. Development of horizontal ties, as manifested through the mobilization of personnel from all regions, contributing to a shared identity within the framework of armed resistance; 3. Informational counteraction to destructive narratives, implemented through strategic communication channels, cooperation with civil media, disinformation refutation, and construction of a positive public image of the military; 4. Identification-based representation of the state, where the military acts as a symbol of legitimate state presence in de-occupied or contested territories through symbols, communication, and public service; 5. Public diplomacy and humanitarian practices, which strengthen the connection between the Armed Forces and local communities through assistance, support, reintegration efforts, and promotion of the image of the military as a «protector, not an occupier». Each of these directions is connected to the components of the state’s defense potential, which is conceptualized as a multidimensional system including: material resources (weapons, logistics, manpower); moral and psychological resources (public trust, combat spirit, legitimacy); informational and communicative resources (strategic communication, public reputation); identificational resources (narratives, symbols, ties with the population). The article also includes a brief review of international case studies (Spain, Canada, Indonesia, Israel, Georgia), which demonstrate diverse strategies for military engagement in preventing or localizing separatism from preventive presence to humanitarian integration. The Ukrainian experience between 2014–2015 serves as a vivid example of the effective transformation of the Armed Forces into a multifunctional institution capable of acting not only on the battlefield but also in the spheres of public opinion, social psychology, and political identity. It is argued that the modern army should be considered not merely a reactive force but a systemic element of national unity, state legitimacy, and long-term defense sustainability. This necessitates a revised security paradigm that incorporates military, political, and cultural-communicative dimensions.