Metaphors of trauma in on Earth We’re Briefly Gorgeous and Houris: a comparative analysis

Abstract

This comparative study of trauma metaphors, specifically in Ocean Vuong’s On Earth We’re Briefly Gorgeous and Kamel Daoud’s Houris, examines metaphor as a linguistic and cognitive paradigm through which trauma can be expressed. Based on trauma theory and conceptual metaphor theory, the study provides an analysis of the ways trauma is resistant to direct articulation and how it finds articulation in metaphorical constructs that reveal fragmented memory, identity, and suffering. It explores how metaphorical language acts not only as a means of expressing trauma but also as a tool for understanding its complex and layered nature. By employing metaphors, these narratives illuminate trauma's deeper psychological and cultural dimensions, allowing readers to grasp its intergenerational and collective impact. Much of Vuong’s metaphor, which is based on the Vietnamese-American immigrant experience, draws on organic, bodily, and spatial imagery to signal intergenerational trauma, displacement, and cultural alienation. As informed by Algeria’s colonial past, Daoud's metaphors use spatial and existential semiotics to convey exile and the inheritance of colonial violence. Their novels each trace trauma as an individual and collective experience. Vuong’s bodily metaphors stress trauma’s inheritance across generations, framing the body as a vessel of memory and suffering. The broken bones in the title are not physical but represent emotional wounds, and horizontal and vertical spatial metaphors trap the protagonist in displacement and liminality between his Vietnamese ancestors and American mother. Daoud’s metaphors of body and space echo postcolonial trauma, with the body representing Algeria’s historical hurts and metaphors of space depicting dislocation and liminality. So, both narratives use metaphor to reveal the sublime links between trauma, identity, and cultural memory. While Vuong uses bodily and spatial metaphors to express learned trauma, Daoud has an exile and confinement lexicon to capture collective suffering. Together, these works suggest that, while emerging from separate historical and cultural settings, trauma operates through common metaphoric forms.

Дослідження метафор травми, зокрема в романах Оушена Вуонга «На землі ми трохи чудові» та Камеля Дауда «Гурі», аналізує метафору як лінгвістичну та когнітивну парадигму, через яку можна виразити травматичний досвід. Спираючись на теорію травми та концептуальну теорію метафори, дослідження розкриває, як травма опирається прямому вираженню та знаходить форму через метафоричні конструкції, що віддзеркалюють фрагментовану пам’ять, ідентичність і страждання. Дослідження також показує, що метафорична мова виступає не лише засобом вираження травми, а й інструментом для розуміння її складної й багатошарової природи. Використовуючи метафори, ці наративи висвітлюють глибші психологічні та культурні аспекти травми, дозволяючи читачам осягнути її міжпоколіннєві та колективні наслідки. Метафори Вуонга, засновані на досвіді в’єтнамсько-американських іммігрантів, опираються на органічні, тілесні та просторові образи, які сигналізують про міжпоколіннєву травму, втрату дому та культурне відчуження. Метафори Дауда, сформовані колоніальним минулим Алжиру, використовують просторову та екзистенційну семіотику для передачі вигнання та спадщини колоніального насильства. Обидва романи простежують травму як індивідуальний і колективний досвід. Тілесні метафори Вуонга підкреслюють спадковість травми між поколіннями, зображуючи тіло як посудину пам’яті та болю. Зламані кістки в назві символізують не фізичні, а емоційні рани, а горизонтальні й вертикальні просторові метафори відображають відчуження та перебування в стані лімінальності між в’єтнамськими предками та американською матір’ю. Метафори тіла й простору в романі Дауда також резонують із постколоніальною травмою: тіло символізує історичні рани Алжиру, а просторові метафори відображають дислокацію та лімінальність. Таким чином, обидва наративи використовують метафори, щоб розкрити тонкі зв’язки між травмою, ідентичністю та культурною пам’яттю. Вуонг звертається до тілесних і просторових метафор для вираження успадкованої травми, тоді як Дауд застосовує метафори вигнання та ув’язнення для відображення колективних страждань. Разом ці твори демонструють, що, хоча їхній контекст формувався в різних історичних і культурних умовах, травма проявляється через спільні метафоричні форми.