Топос Львова в сучасній українській поезії воєнного часу: проблема пам’яті та травми

Abstract

У статті досліджено функціонування топосу Львова в українській поезії воєнного часу на прикладі збірок Артура Дроня «Тут були ми» (2024), Олени Павлової «Світлочутливі» (2024) та Любомира Серняка «Підзамче Mon amour» (2024). Обрано метод реверсивної психогеографії, що передбачає вивчення впливу простору на суб’єкта не як пасивного тла, а як активного чинника, що формує тілесний, мовний і ментальний досвід особи в умовах війни. Львів у цих текстах постає не лише як географічна чи історична одиниця, а як жива структура, що нав’язує нову логіку переживання часу, травми, пам’яті. Реверсивна психогеографія дозволяє простежити, як простір «говорить» через травму, диктуючи суб’єкту його риторику, фізичну реакцію та інтерпретацію досвіду, змінюючи не лише картину світу, а й саму структуру особистості. У поезії А. Дроня місто резонує з травматичним досвідом війни – простір пам’яті, втрати й болю структурує мову і риторику ліричного героя. У віршах Олени Павлової Львів виступає як ковчег, у якому внутрішньо переміщена особа зростається з простором через ритуали буденності, афекти й тілесне вписування в нову дійсність. У творах Л. Серняка міський простір виявляється полем цивільного спостереження за крихкістю життя, де навіть прогулянка чи трамвайна зупинка можуть набувати драматичної ваги. Підзамче, як локальний простір, стає мапою колективної пам’яті, тіла й тривоги. Аналіз показує, що у цих текстах Львів перестає бути містом-іконою чи музеєм, і натомість стає органом сприйняття, афективною субстанцією, що формує людину. Реверсивна психогеографія дозволяє зрозуміти, як війна трансформує не лише особистість, а й саму структуру міста, його темп, риторику та емоційну тканину. Таким чином, сучасна українська поезія виявляє Львів як простір, який «пише» людину, відтворюючи ідентичність у режимі екзистенційного спротиву.

The article explores the functioning of the topos of Lviv in contemporary Ukrainian wartime poetry based on the collections by Artur Dron (“We Were Here”, 2024), Olena Pavlova (“Light-Sensitive”, 2024), and Liubomyr Serniak (“Pidzamche Mon amour”, 2024). The study adopts the method of reversed psychogeography, which investigates how space affects the subject not as a passive backdrop but as an active force shaping bodily, linguistic, and mental experience under the conditions of war. In these texts, Lviv appears not merely as a geographical or historical unit, but as a living structure that imposes a new logic for experiencing time, trauma, and memory. Reversed psychogeography enables us to trace how space “speaks” through trauma, dictating the subject’s rhetoric, physical response, and interpretation of experience –transforming not only their worldview but also their internal structure. In Artur Dron’s poetry, the city resonates with the traumatic experience of war: the space of memory, loss, and grief shapes the lyrical subject’s language and rhetoric. In Olena Pavlova’s poems, Lviv becomes an ark in which an internally displaced person merges with the space through daily rituals, affective states, and bodily integration into a new reality. In Liubomyr Serniak’s works, the urban space becomes a site of civilian observation and existential fragility, where even a walk or a tram stop can carry dramatic significance. Pidzamche, as a localized space, transforms into a map of collective memory, body, and anxiety. The analysis demonstrates that in these texts, Lviv ceases to be a city-icon or museum and instead becomes an organ of perception, an affective substance that shapes the person. Reversed psychogeography helps to reveal how war transforms not only individuals but also the very structure of the city – its tempo, rhetoric, and emotional texture. Thus, contemporary Ukrainian poetry presents Lviv as a space that “writes” the human subject, reconstructing identity in a mode of existential resistance.