Оновлення нормативно-правової бази захисту прав міноритарних етнічних громад як одна з неодмінних умов європейської інтеграції України

Abstract

Прийнятий у кінці 2022 року Зaкoн Укpaїни «Пpo нaцioнaльнi меншини (спільноти) Укpaїни» як одна з семи вимог до європейської інтеграції України, зазнав ряд змін і доповнень. Вони були «спровоковані» критичними висновками з боку Венеціанської комісії (червень 2023 року). В той же час зауваження від самих репрезентантів етнічних громад України, зокрема угорців Закарпаття, не були взяті до уваги вітчизняним законодацем. Найбільш суттєві зміни й доповнення стосуються захисту мовних прав етнічних громад України. Вони стосуються використання рідної мови поряд із державною у публічній сфері та на рівні взаємодії з органами місцевого самоврядування у населених пунктах, де компактно проживають представники етнічних меншин. В умовах російсько-української війни закономірно виправданою стала заборона пропаганди й популяризації держави-терориста (держави-агресора). Водночас норма законодавства, що стосується (не)використання російської мови зафіксована досить жорстко. Вона фактично усунута з публічного простору, а репрезентанти російської етнічності в Україні волею-неволею опинилися в статусі заручників ситуації, що породжена російською збройною агресією з 24 лютого 2022 року. Відтак національно-культурні товариства на період дії воєнного стану та шість місяців після його припинення чи скасування тимчасово обмежені в реалізації своїх мовних і культурних прав. На наш погляд, своєрідним ляпсусом дефініцій у доповненому та оновленому Зaкoні Укpaїни «Пpo нaцioнaльнi меншини (спільноти) Укpaїни» є вилучення терміну «традиційно» в ст. 1 з метою інклюзивного підходу всіх етнічних спільнот України та подальше ігнорування цього терміну в ст. 10 та 19. Подібним до цього є використання формулювання «значна частина населення» у ст. 10 (нові положення 11 та 12). Без сумніву, що в подальшому необхідно чітко закріпити мінімальну квоту чисельності представників етнічних меншин на рівні окремих територіальних громад (до прикладу, в Словаччині вона складає 15 %), на яких буде поширюватися право використання рідної мови поряд із державною мовою у публічній сфері та офіційних комунікаціях. Наближаючи до реальної мети свій євроатлантичний вибір, Україна так чи інакше повинна не лише декларувати рівноправний статус усіх етнічних громад у країні, але й виробити механізм забезпечення їх прав і свобод, які повинні бути чітко представлені в «дорожній карті» етнополітичного менеджменту держави. Враховуючи досвід інституційних і діяльнісних векторів етнополітики сусідніх країн Центрально-Східної Європи, можна рекомендаційно зауважити, що Україні в повоєнній перспективі необхідно забезпечити чітку нормативно-правову основу етнонаціональної політики з відповідною Концепцією державної етнонаціональної політики та оптимально відредагованим Законом «Про національні меншини (спільноти) в Україні», мовним, освітньо-культурним, політико-партійним і виборчим законодавством. Із урахуванням результатів повоєнного перепису населення необхідно переглянути методологічно застарілий етнографічний концепт щодо ідентичності карпатських русинів. У контексті словацького етнополітичного досвіду варто підійти до врегулювання «ромського питання». Вітчизняний законодавець має також переглянути норму про доцільність партійно-політичної структуризації етнічних меншин на рівні регіонів України з поліетнічним складом населення.